Глава 5. Перспектива на місяць

Глава 5. Перспектива на місяць

Стася

Зайшовши до квартири, я видихнула зі спокоєм. Батьки вже давно поїхали на роботу, тому я сьогодні цілий день буду вдома одна. Зможу насолоджуватися тишею, спокоєм і самотністю. 

Лягла на ліжко, увімкнула собі на ноутбуці цікавий фільм і прийняла гарну позу для перегляду. Але от зручності ніяк не було. Коліно й стегно дуже боліли, в якій позі я б не лежала. До лікарні їхати не хочу. Це така морока – стояти в черзі, очікувати на лікаря, який вічно зайнятий чимось своїм. Саме мине і загоїться швидко, наче на собаці. 

Фільм був нудним, а втома після недоспаної ночі та ранкової пробіжки давала про себе знати, тому очі злипалися не випадково. Незчулася як і заснула, а прокинулася лише через кілька годин від телефонного дзвінка. Дзвонила подруга. Минулого разу ми несподівано завершили з нею розмовляти, оскільки телефон упав на землю й одразу вимкнувся. Екран розбився, тому треба буде відремонтувати, але дивно навіть те, що він ще досі працює. Всміхнулася та прийняла виклик. 

– Так, люба, – відповіла, а сама кривлюсь від болю в стегні та коліні.

– Слухай, Тась, я ось що подумала. Сьогодні така гарна погода, давай зустрінемося в кафе. Піци поїмо, кави вип'ємо. А? Як тобі ідея?

– Олюнь, я б з радістю, але не можу.

– Невже знову батьки не відпускають? Тасю, ти на канікулах. Можеш і відпочити нарешті від навчання та їхнього контролю, – гнівається подруга.

– Ні, – сміюсь, але швидко припиняю це робити, бо навіть будь-який рух спричиняє мені нестерпного болю. – Батьків вдома немає.

– То в чому справа?

– Мене сьогодні незнайомий хлопець збив на мотоциклі, – кажу й видихаю.

– Що!? – кричить в трубку.

– Не хвилюйся, зі мною все добре. Я не сильно постраждала. Лише болить стегно й коліно, бо впала на ліву сторону.

– О, боже… – зітхає вона. – Я скоро буду в тебе. Піца й кава переноситься в твою квартиру.

– Ахах, – злегка сміюсь. – Якщо гора не йде до Магомеда, то Магомед іде до гори.

– Саме так, – відповідає. – Все, не прощаюсь, – відхилила виклик.

Подруга не змусила себе довго чекати і вже через півгодини я почула квартирний дзвінок. Пішла відчиняти, а точніше, пошкандибала. Біль в коліні стає сильнішим. Важко зігнути ногу, тому доводиться її просто тягти за собою.

– Привіт, моя хороша, – з певною радістю чи то співчуттям мовила Оля та обійняла мене.

– Привіт, – обійняла її навзаєм, скривившись від болю через міцні обійми подруги. 

– Що з тобою сталося? Розповідай. 

Оля пройшла в квартиру, зачинила за собою двері та, взявши свої пакунки, які дбайливо привезла, як і обіцяла, пішла до кухні. Там вона поставила грітися чайник на каву, а я сіла на стільчик за столом і спостерігала за подругою. Знаю, що вона хоче обмежити мої рухи, тому робить все сама. За це я їй дуже вдячна.

– Не знаю навіть, як так сталося, але ще вранці після того, як поговорила з тобою, на мене в буквальному сенсі наїхав хлопець на мотоциклі. Я переходила дорогу, здається, на червоне…

– Що!? Ти геть здуріла? – гнівається подруга. – Чи забула правила дорожнього руху?

Оля кричить на мене та паралельно кладе щось до холодильника. Вона завжди в моїй квартирі почувається спокійно, як у себе вдома. Але я не суперечу. Адже вона мені як рідна сестра, якої, на жаль, я не маю.

– Не кричи, будь ласка. Адже я жива і зі мною все добре.

– Ага, я бачу. А кульгаєш, мабуть, просто від того, що тобі немає чого робити, правильно? – гримає на мене та заливає каву в чашці.

– Оль, я просто задумалася про стосунки з Артемом. 

– І тому потрапила під колеса? – хмикає вона.

– Хлопець вчасно вивернув кермо, тому зачепив мене лишень трохи.

– А чому він тебе не відвіз до лікарні? 

– Він пропонував, але я відмовилася, – кажу тихо й не дивлюся на подругу.

– Чи ти дурна? – вона взялась за голову. – А якщо перелом? 

– Та це лиш забій. Мине лиш кілька днів і все саме собою пройде.

– Ох… – дивиться на мене з гнівом та розрізає піцу на шматки. – Ти хоч ім'я та прізвище цього хлопця запам'ятала? 

– Еее… Ні, – відповідаю і махаю головою. – Навіть не спитала.

Оля помахала головою у несхвальному розумінні. Аж тепер усвідомлюю, що ми спілкувалися з хлопцем, але так і не познайомилися. Здається, нам цього й не потрібно було. Адже, дивлячись на юного незнайомця, я мала таке відчуття, наче знаю його все життя.

– Але він такий красунчик, – всміхаюся, згадуючи обриси обличчя незнайомого хлопця та його чарівну посмішку. 

А як згадаю його сумні очі, стає й собі сумно, ніби переймаюся його болем, вважаючи своїм.

***