Глава 4. Крізь думки

Глава 4. Крізь думки

Тимур

Навіть не сподівався, що за один день… та який день? …за один ранок буде стільки проблем! Ця дівчина, як кошмарний сон, з'явилася посеред дороги. Несподівано виникла, наче з-під землі! Чому тільки переходить дорогу й розмовляє телефоном? Через неї я розбив свого залізного коня, а тепер мушу його ремонтувати. І дивно лише те, що за цілу ніч, як брав участь у перегонах, навіть подряпини на ньому не залишилося, а тут… Нещасне ДТП, в якому мій кінь постраждав більше, ніж вона сама. Але потім… щось таки клацнуло в душі, коло побачив, як вона мучилася від болю. Дівчина лежала на дорозі й тихо сопіла собі під ніс, намагаючись не стогнати. Чи то вона навмисно так робила, щоб я її пошкодував, чи ні, але я не одразу повірив, що вона дійсно постраждала. Виходить, впала на землю від різкого удару. 

Так, звісно, мені стало її шкода, я ж не черствий покидьок врешті-решт, який думає лише про мотоцикл. Я допоміг їй дістатися додому, а там заснути не зміг, не знаючи чи все з нею гаразд. Дідько! Та я навіть імені її не спромігся запитати, але вже хвилююся за неї? Хто вона мені така! Ніхто! Отож-бо й воно. Проте її сумні очі… Вони видалися мені знайомими. І так, гадаю це вона – та дівчина з бару, що сумними очима дивилася на мене, хоча поряд мала хлопця. А потім її зізнання в тому, що вона вчора святкувала з друзями день народження, стали підтвердженням на мої здогадки. Але я не став їй розповідати, що вчора я був у барі та помітив її першим. Хм… дівчина, що має все у своєму житті, нещасна, наче вона не має нічогісінько. Має закоханого в неї хлопця, дюжину друзів, по одягу видно, що й батьків хороших має, святкує в клубі день народження, але не задоволена своїм життям. Як так вийшло? Дивно це все. 

І чому лишень я про неї думаю?

– Тіме, ти де? Чого я один маю ремонтувати твого коня? – Саня виліз з-під мотоцикла й подивився на мене. 

– Вибач, я задумався, – присів біля нього. – Якийсь ключ подати? 

– Десятку, – відповів він і покосився на мене.

– Окей, – подав йому ключа та взявся з іншої сторони ремонтувати коня.

– Що, знову щось з мамою? – запитав друг.

– Та все дедалі гірше. Я не знаю, чи доживе вона до мого день народження.

– Жах. Співчуваю.

Олександр – мій друг з самого дитинства. Він знає мене краще, ніж будь-хто. Відколи себе пам'ятаю, ми бігали разом з ним з машинками до пісочку. Там собі бринчали, будували з піску гаражі та мріяли про те, що колись у далекому майбутньому станемо автомеханіками й матимемо свою майстерню технічного обслуговування. Роки йшли, ми вчилися ремонтувати техніку, починаючи з малого. Багато в чому нам допомагали наші тата, з якими ми проводили більшість часу. Але мій батько помер від лейкемії, коли мені виповнилося десять років. За день до мого дня народження його не стало. Відтоді я не люблю святкувати дні народження. Мама змушує, а я не хочу. Я навіть вітання ні від кого не приймаю. Я намагаюся втекти від усього світу на той злощасний день, щоб мене ніхто не бачив. Я сильно його любив. Тато був хорошою людиною і дуже дбайливим батьком. Все, що я знаю про техніку, завдяки йому. 

Мама довго горювала за татом. Вона так і не змогла знайти хорошу людину, щоб замінила мені батька. Чесно кажучи, цього не хотів ні я, ні вона сама. Мама знала, що чужа людина в будинку призведе мене у ще більш пригнічений стан, тому жила для мене одного. Вона мусила працювати на двох роботах, щоб мене виховати та виростити нормальною людиною. Я вдячний їй за це. Але не такою ціною… 

Йшли роки і я розумів, що їй потрібне міцне чоловіче плече для підтримки. Говорив їй про це, але вона й слухати не бажала. Можливо, якби мати спробувала стати щасливою вдруге, вона б не захворіла так тяжко. Що з нею, не можуть дати відповіді навіть лікарі. Але їй гірше з кожним днем. Ось уже десять років вона не може жити повноцінним життям, а лише скаржиться на сильний головний біль. Тепер вона навіть на роботу ходити не може, а лежить і практично нічого не їсть. 

Я не можу дивитися на її страждання. Хотів знайти роботу, щоб мати гроші для її лікування, але мене ніде не хочуть брати на нормально оплачувану роботу. Офіціантом я не зможу працювати, а двірником тим паче. Робити за копійки вдень і вночі, знаючи, що вони не допоможуть вилікувати матір? Ні, це не для мене. Я знайшов більш оптимальний варіант. На ті гроші, що я накопичував ще з самого дитинства на мотоцикл, я придбав свого залізного коня. Точніше, отримав його за півціни, бо мотоцикл потребував хорошого ремонту. Саня допоміг мені його відремонтувати, що й від нового тепер не відрізнити. Разом з другом ми вночі ганяємо на швидкісних перегонах. Хто перший прибуває до фінішної прямої, той і має виграш. Чим більше перегонів, тим більше прибутку – моя ціль.

***