Глава 3.2. Незнайомець

Глава 3.2. Незнайомець

Стася

Кричала я несамовитим голосом, коли відлетіла від транспортного засобу на декілька метрів. Благо, я залишилася живою, бо цей божевільний вдало розвернув кермо так, що зачепило лише мій лівий бік. Мало того, що водій летів на швидкості, врізався в мене, тепер він дивився на побитий мотоцикл і… лаявся? Таких слів мені ще не доводилося чути в своєму житті, але тепер схоже, що я чула все.

– Чорт! Чорт! Чорт! – тричі вимовив хлопець, наче говорячи якесь заклинання, вкотре обходячи свій розбитий мотоцикл довкола.

Отже, я його аж ніяк не цікавлю. Чи я жива, чи все зі мною гаразд, а може, я стікаю кров’ю, лежачи на асфальті – йому все байдуже.

– Матір мене вб’є… – картав він себе, стискаючи пальцями волосся на своїй голові.

– Ей… – хрипко промовила я.

Хлопець обернувся до мене обличчям і нарешті побачив, що я лежу й не можу сама піднятися. Швидким кроком здолав між нами відстань і присів біля мене навпочіпки.

– Це ти в усьому винна! – прошипів він, дивлячись мені в очі. – Тебе, що не вчили, що потрібно переходити дорогу на зелене світло і не зупинятися посеред дороги? – знову просичав хлопець наді мною. – Що тобі в голову стукнуло, що ти надумала зупинитися, га?

– Я… я не знаю… – відповідаю хрипким голосом і переляканими очима дивлюся на божевільного незнайомця.

Правила дорожнього руху мені добре відомі. Я усвідомлюю свою провину в скоєному, але здається, він хоче мене ще більше добити. Якщо не фізично, то морально точно. Хлопець бачить, що я налякана його тоном, тож тепер вирішив мене словесно довести до пів смерті. Я мовчу й лише кліпаю очима, дивлячись на нього. В глибині його очей я бачу жалість до себе, але він маскує її за грубощами. Я злегка припідняла голову, щоб краще його роздивитися, але через біль у стегні довелося опустити її назад. Я скривилася від болю, а хлопець продовжив свою тираду.

– Я розбив свій мотоцикл через тебе! Ти це розумієш? Дурне дівчисько, яке вирішило, що весь світ повинен крутитися навколо тебе, якщо ти про щось задумалася. Адже так? Дай вгадаю. Ти розмовляла зі своїм хлопцем і він тебе кинув прямо по телефону, тому ти й зупинилася посеред дороги. Я вгадав?

Я нічого не відповідаю божевільному. Вирішила, що саме так буде краще й безпечніше для мого життя. Роздивилася навкруги, але ані однієї людини не зустріла довкола. Сьогодні понеділок і вже пізня година, тож всі давно працюють, а не ходять одинокою й маленькою вуличкою.

Не знаю, скільки мені ще доведеться терпіти знущання хлопця, але й кричати на допомогу немає кому. На жаль.

– Я вгадав, питаю? – гаркнув хлопець, чим привернув до себе мою увагу.

Я подивилася на хлопця, що досі сидів наді мною, й зловила себе на думці, що знаю його. Дивне відчуття, ніби ми колись уже з ним зустрічалися, не залишало мою свідомість. Чи то я впала й вдарилася головою, але, здається мені, що це – саме той, кого я вчора бачила в клубі з сумними очима.

Роздивилася незнайомця краще. Великі темні зелені очі, обрамлені густими бровами. Коротка стрижка, що надає хлопцю вигляд дорослого чоловіка. А те, що замість вус вже помітна на тому місці легка щетина, тільки додає йому впевненості та мужності. На шиї й аж до грудей розташовуються великі два ланцюжки. Помічаю, що один з масивним хрестом, а інший… оберіг чи що? Дивно, але хлопець створює вигляд не жорстокого божевільного, а навпаки, милого й віруючого. Однак його поведінка та вигляд разом не вкладаються в моїй голові.  

– Ти що, оглухла чи оніміла? – гарчить він до мене.

– Що? – питаю хлопця змученим голосом, бо я не чула його останніх слів, коли уважно роздивлялася його.

Я намагаюся піднятися, але все болить, наче на зло, і я не можу зробити бажане. Хлопець дивиться на мої безвтішні спроби і мотає головою.

 – Досить прикидатися. Я тебе ледь зачепив. Щоб ти не постраждала, я розбив свого залізного коня.

– Досить наді мною знущатися! – відповіла в його манері, крикнувши на хлопця. – І я не прикидаюся. Мені дійсно болить.

– Що саме болить? – стурбовано запитав хлопець і почав мене оглядати, наче лікар пацієнтку.

Божевільний підняв мою руку, прослухав пульс на кисті, потім безцеремонно почав підіймати футболку, оглядаючи, чи немає ніяких поранень.

– Припини! – гарчу на нього й опускаю вниз футболку.

– А що таке? Боїшся, що я не побачу слідів того, що саме тобі болить? – скептично запитав божевільний.

– Боже… – заволала я. – Який же ти нестерпний!

Почала знову підійматися з асфальту, але відчула нетерпимий біль у стегні й ойкнула. Казав, що розбив мотоцикла, аби я тільки не постраждала? Як би не так. Виявляється, таки добряче зачепив мене.

– Та що в тебе болить? Можеш сказати? – не витримав він.

Хлопець подав дві руки й міцно схопив мої долоні,  допомагаючи мені підійнятися.

– Стегно... – змучена болем, вимовила я. – ... і коліно, – відчула нестерпний біль ще й там.

– Сильно? – вже тихіше запитав, ніби проявляючи людяне співчуття. – Йти зможеш?