Глава 1.2. Повинна

Глава 1.2. Повинна

Стася

Хлопець накинув мені на плечі свою шкіряну куртку, від чого вмить стало тепліше. Я навіть і не помітила, що тремтіла так, що аж зуби цокотіли. Та це помітив Артем. Приємно. Знала ж, що однієї вечірньої сукні буде замало. Варто було б одягнути й шкірянку, та Оля мене відмовила від затії, мовляв, що ми вип’ємо і нам стане гаряче.

– Дякую, любий, – тихо відповіла, коли стояли впритул біля його машини.

– Не дякуй. Я зобов’язаний піклуватися про тебе. Це моє найперше право, – підняв моє підборіддя двома пальцями. – Я кохаю тебе, Стасю, – він так легко це сказав, ніби говорить це щодня.

– І я, – відповіла завуальовано.

Здається, я його кохаю, хоч і ще не готова до багато чого дорослого. Мабуть, кохаю. А як інакше пояснити те, що мені приємно перебувати поруч з ним?

За словами про кохання слідував поцілунок, що змітав на своєму шляху мою невпевненість. Артем вміло володів язиком і дарував насолоду від близькості.

– Може, поїдемо до мене? – тихо запитав, відсторонившись після пристрасного поцілунку, проте не забуваючи дарувати мені короткі поцілунки.

Потім, побачивши, що я вагаюсь із відповіддю, Артем ніжно провів долонею по моєму обличчю та заховав за вушко прядку мого волосся. Невагомий дотик пальцем до щоки і по тілу пробігає холодок. Але невпевненість моя нікуди не поділася. І хоч я стала дорослішою на рік, та все одно не відчуваю себе впевненою поруч із дорослим хлопцем.

В далині за спиною Артема я помітила незнайомця із клубу. В темряві ночі я впізнала його за розстебнутою сорочкою і ланцюжками на шиї. Хлопець сідав на мотоцикл та одягав шлем, буравлячи мене поглядом. Хоча звідки мені знати, що саме на мене він дивився? Може, я помилилася, адже в темряві може що завгодно привидітися. Проте навіть крихта розуміння, що за мною спостерігають, вплинула на мене добряче. Я відійшла від Артема на метр і закрутила головою.

– Ні, – сказала я, дивним чином змушуючи себе не думати про засмучений і холодний погляд незнайомця й одночасно відповідаючи на запитання Артема.

– Ні? – перепитав хлопець, наче не дочуваючи.

– Ні, – вдруге повторила. – Артеме, я втомилася і дуже хочу спати. Відвези мене, будь ласка додому.

– Гаразд, – мовив він і в тоні голосу були чутні нотки незадоволення. – Як скажеш.

Хлопець відкрив переді мною дверцята і я сіла в авто. Довго дивилася прямо, ніби виглядаючи того незнайомця з засмученими очима, але його не було. Напевно, поїхав уже геть і думати про мене забув. Та чому лишень я думаю про нього? Що в ньому такого, що мене зачепило? Очі… його очі, повні смутку. Певно, щось у нього сталося і він заливав алкоголем своє горе. Дивився на мене і думав, що мені пощастило в житті. О, так, мені й дійсно пощастило! Напружені відносини з батьками, незрозумілі стосунки з хлопцем, життя, яке навіть не моє – невже мені в цьому пощастило? Як же він помиляється, якщо так гадає. Він нічого не знає про мене, тож і не варто осуджувати.

Артем привіз мене до мого будинку та заглушив авто. Хлопець довго не відпускав мене, тримаючи за руку. Він мовчав, лише ніжно тер мою долоню своїми пальцями й дивився прямо на дорогу. Що хлопець там бачив, я не знала, зате добре розуміла, чому він не хоче мене відпускати.

Нашу гру в мовчанку перервав дзвінок мого мобільного. Телефонує тато. Мушу прийняти виклик, щоб знову не нарватися на грубощі й крики.

– Так, тату, – відповіла й приготувалася слухати гнівну тираду.

– Станіславо, ти де? – розлюченим тоном запитав.

– Я вже біля будинку. Зараз підіймуся до квартири, – спокійно мовила.

– Ти хоч бачила, котра година? Вже о пів на другу! Чому мама повинна до цього часу сидіти і хвилюватися за тебе? Ти чому не відповідала на її повідомлення та дзвінки?

– Тату, я ж була в клубі з друзями. Через гучну музику й не чула викликів. Ви ж знали, куди я йду і з ким. То навіщо хвилюватися?

– Якби в мене був син, я б не хвилювався зовсім, – гнівно мовив наче не до мене, а собі під ніс.

Та я чудово розуміла його реакцію. Татко завжди хотів сина, а отрималася донька. Відчуваю це в кожному його слові, вимовленому до мене, в кожному тоні, який постійно звучить грубо. Батько постійно зганяє на мені злість все моє нікчемне життя. Не розумію, чому в батьків не вийшло ще зачати сина і чому я одна тепер страждаю від такого повороту долі? Я їх люблю, а от чи вони мене люблять, хтозна.

Мій тато працює прокурором місцевої прокуратури, тому його посада відбивається і на мені. Чоловік з самого дитинства привчав мене завжди стояти за себе, вчив, щоб я вміла добре бігати і навіть битися на всякий випадок. Про свої права й обов’язки я знала ще з десяти років. Я тоді ненароком поцікавилася його роботою і понеслася. Батько приніс мені книгу з цивільного права України, яку я була змушена прочитати і вивчити напам’ять. Раніше мені подобалося це робити. Я відчувала, що таким чином татко зі мною, він любить і піклується про мене. Але з часом це почало набридати, бо він змушував мене жити так, наче я в казармі. Підйом суворо в шість ранку, розминка, зарядка, три кола пробіжки по стадіону і так кожного дня. Після напруженого ранку я йшла до школи, а після приходу тата з роботи каторга наді мною продовжувалася. Не вистачало лише перейменувати мене в військовослужбовця і на цьому було б все. Всім би було зручно, але не мені.