Розділ 10. Менш відомі, але не менш прекрасні

Це було так раптово, що дівчина злякалась.Її тілом пробігли сотні мурашок , а по шкірі ніби легко вдарило током. Вона обернулась і побачила позаду себе Девіда. Її серце завмерло на мить. Вона більше не кохала його, але його присутність робила дівчині боляче.Вона ненавиділа його кожною частинкою свого тіла. А дивитись в це мерзотне обличчя було просто бридко. Вона просто розвернулась і вже збиралась йти, як він боляче схопив її за руку. Це залишило на ній червоний слід.
— Відпусти мене ! Що ти тут взагалі робиш ? - сказала вона, а сама кипіла від злості. Вона більше не бажала бачити його , але цей мерзотник такий впертий.
— Прийшов до тебе. Я скучив. Він почав торкатись своїми брудними руками її обличчя , а потім талії. Вона з усіх сил намагалась відштовхнути його, але він був сильнішим.Як тут з'явився Маркус. Він "прибрав"його від дівчини і трохи прикрасив його і без того неідеальне обличчя синцями.
— Маркусе ! - дівчина накинулась на нього з обіймами, — дякую, якби не ти...я.. не знаю, що б могло статись.
— Все добре . Я поруч. Все позаду . Цей виродок більше тебе не потурбує , я тобі обіцяю, - він обійняв її так міцно, як тільки міг.
— Не залишай мене ! Я боюсь бути сама.
— Пішли, я проведу тебе !
Всю дорогу додому він втішав її , розповідав жарти, аби підняти настрій. Біля будинку вони попрощались, але дівчина й досі не хотіла залишатись сама.
— Маркусе, а ти не міг би залишитись зі мною? Я заварю тобі чаю.
— Звісно. Але твої батьки не будуть проти ?
— Ні , я живу сама. Вони загинули в автокатастрофі.
— Вибач, я...
— Не вибачайся, все добре. Ходімо !
Вони зайшли в будинок. Тут було дуже комфортно та затишно. А ще дім можна було порівняти з ботанічним садом через велику кількість рослин.
— У тебе дуже красивий і атмосферний будинок, а гарно доглянуті рослини додають будинку чогось особливого.
— Приємно це чути.
Раптом з вітальні роздався дивний звук, схожий на котяче протяжне мяу.
— В тебе є кіт ?
— Так , а я хіба не розповідала тобі ?
— У-у, - хлопець похитав головою.
І ось з'явилась головна зірка цього вечора - котик.
— Привіт, мій маленький зайчик, мій солоденький.Любий, ти не сумував тут без мене ?
— Ти називаєш кота зайчиком ?
— Так, а ти хіба ні ?
— Ти ще питаєш ?! Я не люблю котів, а тільки собак. В Нью-Йорку в мене був доберман.Зараз за ним доглядає моє сестра.
— Я й не знала, що в тебе є сестра.
— Це молодша сестра. Її звуть Сара.13 рочків, 1.5 м шкоди. Вона взагалі мене не слухається, не допомагає мені з домашніми справами, не годує мою собаку, не вигулює його. Одним 
словом - Сара.
— Ну раз ти сам доглядав за своєю собакою, то не думаю, що для тебе буде проблемою погодувати мого зайчика.
Ось, тримай корм, а його мисочка на кухні біля стола. Ти нагодуй його, а я заварю нам чай.
— А як його звати ?
— Мурчик. Ну скажи він красень ?! Мурчик дійсно неймовірно красивий котик. Його шерсть чергується рижими й білими плямками, а милі зелені оченята , а ці м'якенькі подушечки.— Він просто лапочка, правда ж ?
— Угу, Мурчик - милий котик. А скільки йому насипати корму ?
— Пів миски буде достатньо. Йому й так вже пора сісти на дієту, він так погладшав.
— Ну все, я погодував його. Тобі допогти?
— Молодець ! Можеш дістати чашки із шкафчика. Який чай питимеш ?
— А який можеш запропонувати?
— Чорний крупнолистий, звичайний чорний, зелений, чорний з нотками цитрусових й кориці, фруктовий, каркаде, зелений з жасміном, чорний з лимоном, м'ятний, з меліссою. Здається все ? Що питимеш ?
— Ти що фанатка чаїв ?
— Так, я жити не можу без чаю. То який тобі заварити ?
— Я повністю довіряю твоєму смаку. Зроби мені такий самий, як собі.
— Добре . Давай чашки !
— Ось, тримай. Ммм, який аромат ! Це зелений чай ?
— Так, і до речі, дуже смачний. Я впевнена тобі сподобається.
— Це дуже смачно. Що це за чай ?
— Зелений з жасміном, мій улюблений. — В тебе чудовий смак.
— Дивно, що Фредді не дістає тебе сотнею дзвінків. Як це так ?
— Вона пішла з Кейтлін в парк покататись на моєму скейті. Певно вже його зламала, тому й не телефонує.
— Хахах, я і не знала, що ти катаєшся на скейті.
— Так, я повен сюрпризів, як бачиш.
— Я так розумію, ти залишишся зі мною ?
— Як забажаєш, але, якщо чесно, зовсім не хочу повертатись додому, я так стомився.
— Залишайся, але Фредді не ревнуватиме ?
— Ні , з чого б це ? Ми ж не пара, ми просто друзі.
— Знаєш, вислів "ми просто друзі" асоціюється в мене з Адріаном Агрестом, з мультфільму "Леді Баг і Супер кіт". Тому, краще мовчи.
Так вони пішли в кімнату дівчини. Вона виявилась великою, просторною і затишною.
— Я ляжу на підлогу , щоб не заважати тобі.
— Як забажаєш. На добраніч ! І дякую, що залишився зі мною.
— Будь ласка. Добраніч, розтяпко !
Крісті всю ніч вертілась, ніяк не могла заснути, тому вона вирішила спуститись на кухню, аби випити стакан води. Тільки-но вона встала з ліжка, як її очі засліпило місячне сяйво. Воно так обережно лягало на підлогу й розсіювалось по всій кімнаті.Поруч з її кімнатою був невеличкий балкон, тому дівчина ,не сумніваючись ні секунди, пішла туди, аби провітрити голову. Небо було чистим без жодної хмаринки. На ньому виднілось мільйони зірок. І кожна сяяла яскравіше за попередню.Було так тихо і спокійно, хотілось, щоб ця мить не закінчувалась. Але з тишою і спокоєм до дівчини завітали її спогади. Вони приходять так зненацька, завдають тобі болю , а потім як ні в чому не бувало,тікають геть.Не дивно, що Крістіадель ненавиділа їх, адже хороші спогади так владно душили її зсередини, не даючи змоги розуму вистояти,натомість підкошували серце. Вона згадала, як в дитинстві, стоячи на цьому ж балконі ,милувалась зорями з батьками.Мати вказувала на сузір'я Великої і Малої Ведмедиць, а батько розповідав про менш відомі, але не менш прекрасні сузір'я.Це опікало її й без того розбите серце.Біль втрати, спогади щасливих моментів, страх залишитись одною - все змішалось докупи. До горла підібрався такий підступний клубок, який душив її, не давав змоги стримати все в собі, як завжди.По щоці покотилась гаряча як вогонь сльоза . Вона була сумішшю всіх бід , що звалились на плечі бідолашної дівчинки. Крісті безпощадно стерла її, але за секунду нові сльози заполонили бідолашні щоки . Вони лились без перестанку, не даючи дівчині навіть віддихатись від тихих, але таких болючих схлипувань.
Здавалось, що вона вперше за довгий час дозволила собі виплакатись. Просто сиділа на підлозі, піджавши ноги, а руками обіймала мокрі від сліз коліна.Зорі більше не здавались їй такими прекрасними...