21 розділ

Мої зацікавлені очі продовжують детально блукати його обличчям. Він же так само не зводить з мене своїх карих очей, намагаючись дослідити кожну частинку мого профілю. Незнайомець спостерігає за усім, а це лише викликає у мене дурне хвилювання. Моя долоня непорушно лежить на столику, а серце глухо відбиває свої удари. Навіть мої вуха. Вони нічого не чують, тому що вся моя увага наділена йому. Моєму прекрасному та таємничому незнайомцю.

Раптом я бачу, як його пухкі вуста починають рухатися у повільному темпі. І зрештою я повертаюся до реальності, виходячи зі свого світу бурних фантазій та дивного захоплення.

-Ти щось сказав? – тремтливим голосом запитую його.

- Дивна якась ти сьогодні, - зауважує він. – Питаю, як ти тут опинилася? – питає він, закидаючи до свого роту ще один шматок смачної їжі.

- Я… - на мить зупиняюся, роздумуючи, щоб краще йому відповісти. Відкрити усю правду чи придумати будь-що, що не викликатиме у нього сумнівів? Хоча, цей хлопець зможе розкусити мене зразу, як тільки я скажу щось неправдиве. Здається, за цей короткий період він досконало зміг вивчити кожну особливість мого характеру, включаючи усі переваги та недоліки.

- Тільки не кажи, що втекла від хлопця, - у правильному руслі припускає він. Боже, як? Як йому це вдалося? Хто він насправді? Складається таке враження, що він знає мене усе життя, з самого дитинства, коли пішла в перший клас, коли вступила на факультет менеджменту, коли так закохано та сліпо під рожевими окулярами не побачила справжню особистість свого хлопця.

Зіниці моїх очей розширюються від відчутного враження, після того як хлопець сказав мені це. А я досі не можу зловити кращої думки, щоб донести її до нього.

- Як ти… - сама не розумію, хто тягне мене за язик, несподівано кажучи ці слова. І, так, я бачу по його очам, що він розуміє, що був правий у тому, що раніше необдумано припустив.

- Якби не твоє підтвердження, то я б опустив свої дурні припущення… - випрямляється, прочищаючи своє горло. Мені здається, чи йому стає ніяково від того, що сам же сказав? Можливо йому справді ніякового, або навіть байдуже? Бо хто я така у його житті, щоб цікавитися моїм життям? Я лише звичайна дівчина, яка несподівано з’явилася на його горизонті і так само найближчим часом зникне з його полю зору. Впевнена, що я лише одна з тих тисячі дівчат, яких йому доводиться зустрічати майже кожного дня.

Раптом усередині з’являється неприємне відчуття, а болючі спогади про ту зраду знову вискакують у пам’яті.

- Якщо ти вкотре збираєшся глузувати, то нам краще завершити на цьому, навіть не почавши, - дещо гостро кажу я.

- Я не думав цього робити. Невже у твоїх очах я саме такий? – каже він, складує руки, не зводячи з мене своїх карих очей.

Його доволі серйозний погляд зразу мене спантеличує. Темні та загадкові очі змушують маленьких мурах ковзати моїм тілом. Мабуть, я трохи перебільшила зі своїми словами. Але ж він завжди поводиться так нахабно і зарозуміло зі мною. Я ніколи не зрозумію, що насправді криється за цим владним та привабливим обличчям.

-Я просто… - схвильовано шепочуть мої губи, а пальці не можуть заспокоїтися, постійно переплітаючися.

Врешті – решт я беру себе в руки і вирішую вилити все те, що лежить на моїй душі. Відкритися зовсім незнайомій людині, яку я знаю тільки три дні. Хоча, чому б і ні, якщо сьогодні наша остання зустріч?

-Так, ти цілком правий. Я приїхала сюди, щоб забутися.. Забути і заховати себе на деякий час посеред незнайомого світу. Там, де ніхто не буде мене допитувати та турбувати. Я просто втекла, - тихим голосом кажу я, відчуваючи прискорене серцебиття.

- І як? Допомогло? – запитує незнайомець, не зводячи з мене своїх очей.

- А ти як гадаєш? – пошепки кажу я, відвертаючи погляд до моря.

- Ми можемо вічно тікати, але відбиток нашого минулого переслідуватиме нас навіть у найдальшій частинці світу, - його голос тремтить, віддаючи нитку хвилювання.

Моє серце пропускає неприпустимі удари, а усередині з’являється дивна прохолода. Але він правий. На всі сто відсотків цей хлопець правий.

Я покинула свій дім, ризикнула сісти у літак, наївно сподіваючись, що зможу забути все те, що відбулося. Я так сподівалася, що тимчасова зміна мого буденного життя допоможе мені викинути із пам’яті найгірший день, який боляче відклався у кожній клітинці мого серця. День, який до сьогоднішнього дня турбує мене своїми жахливими спогадами

-А ти? Коли я дізнаюся щось про тебе? – наводжу на нього свої очі, запитальним поглядом скануючи його обличчя.

- Хіба мало того, що було між нами за ці декілька днів? Гадаю, за цей час ти достатньо виділила фактів про мене, – незрозумілими поняттями пояснює незнайомець.

- А що було між нами? – раптом виривається з моїх сухих вуст. На мить моє дихання зупиняється в очікуванні його відповіді. Його проникливий погляд спопеляє до тремтіння пальців на ніжках. А у голові кричить одне речення: “Скажи. Ну, скажи. Що було між нами? Хто ми одне одному?”

- Ти сама знаєш, – сухо та дещо холодно відповідає він.

- Ти мені скажи, - не можу заспокоїтися, поки не почую це з його губ.

- Ми лише незнайомці, які були змушені постійно знаходитися разом через небезпеку, яка постійно чатувала на нас. Хіба приблизно не так ти мені колись сказала? – твердим голосом каже він прямо мені в очі. – Ми ніхто один одному. МИ НЕЗНАЙОМЦІ, - наголошує на своїх словах.

Так, я казала саме так. А він запам’ятав. Навіть жодного слова не забув, коли я кричала ці слова, дивлячись в його нахабні очі. Та невже нічого не змінилося за ці дні? Ми справді таки залишимося лише незнайомцями? Відверто кажучи, мені стає трохи образливо від гостроти його слів. Хоча цього треба було і очікувати. Він… Він недосяжний для мене. Неможливий та неправильний. А я занадто правильна та тендітна для нього дівчинка. Причин, які віддаляють нас один від одного, які навіть не дають єдиного шансу нам бути разом, можна назвати цілий букет. Одним словом, ми – різні.