18 розділ

Я знову відчуваю це. Сонячні промені пробиваються крізь вікно у кімнату, змушуючи мене примружити очі. Вчора був такий сильний дощ, але сьогодні здається, погода порадує своїм теплом. Розплющую очі і бачу картину, яка вводить мене в ступор і неабияке непорозуміння. Моя долоня красиво і плавно лежить на тій самій оголеній частині його грудей, а плечі охоплені міцними обіймами рук незнайомця. Він настільки сильно притуляє мене до себе, що я навіть не можу зайвий раз поворухнутися. Ледь відводжу голову, і мій погляд миттєво зосереджується на обличчі хлопця. Тепер, у цю хвилину він виглядає таким сонним як мала дитина, яка нізащо не хоче зранку прокидатися. Але з іншого боку, він...

Він такий милий. Особливо ці пухкі спокусливі губи, які я досі відчуваю на собі з минулої ночі. В моїй пам'яті досі відбиваються ті божевільні події. Пригадую, як він мене поцілував, а потім мало не сталося щось більше, ніж звичайні дотики губ. Ніколи не забуду свій вираз обличчя в той момент, коли я відштовхнула його і миттєво зачинилася у ванній кімнаті. 

Мої губи розтягуються у легкій посмішці, а очі досі зосереджено вивчають його обличчя. Я не можу втриматися і вказівним пальцем торкаюся його обличчя, вимальовуючи на гарячій щоці різні візерунки.

Ледь відчутні дотики мого пальця змушують незнайомця прокинутися. Хлопець розплющує очі, дивиться на мене великими очима на мене, зовсім не розуміючи, що я роблю. Я різко забираю свій палець, стискаючи в кулак. Він помічає, як я майже затиснута в його обіймах, тому обережно звільняє мене від себе. Чомусь так ніяково перед ним, що обертаю голову до вікна, створюючи між нами невелику мовчанку.

До голови підкрадається підступне, але таке правдиве речення: "Дашо, візьми себе в руки. Не забувай, що зовсім скоро ваші шляхи розійдуться назавжди. Назавжди!" І як сильно я б не хотіла змінити нашу дійсність, але все ж таки доведеться прийняти те, що я і він - неприпустимо.

- Добрий ранок, - починає він, беручи ситуацію у свої руки.

- Добрий ранок, - я здаюся, переводжу погляд на нього, і помічаю, що він не зводить з мене своїх темних очей.

- Тобі вже краще? - несподівано запитує він.

- У сенсі? - від неабиякого здивування запитую я, прочищаючи своє горло. Про що він?

Так, стоп. Щось я нічого не розумію. Я настільки захопилася виразом його милого обличчя, якому ранкове сонце додавало ще більше краси, що навіть не помітила, як ми ночували разом. Боже, та ще й обіймаючись.

- Як так вийшло? - запитую його, наводячи очима на ліжко. Бо чесно кажучи, моя пам'ять ніби провалилася після нашого вчорашнього поцілунку.

- Ти нічого не пам'ятаєш? - здивовано каже він. 

- А повинна? - перелякано шепочу я. Що він має на увазі? - Лише те, що сталося між нами і як я зачинилася у ванній. А потім... - тягну я, намагаючись пригадати подальші події минулої ночі.

- І те, як впала у ванній теж не пам'ятаєш? - цілком впевнено говорить він, детально вивчаючи моє здивоване обличчя. А я взагалі нічого не можу відтворити у своїй дирявій пам'яті. Я впала? Чому? Але як тоді я опинилася у ліжку? Взагалі, як я допустила те, що незнайомець ночував поруч зі мною?

- Що? - мій голос схвильований. - Скажи мені усі подробиці минулої ночі, будь ласка. Бо я щось нічого не можу згадати, - ввічливо прошу його, бо я не зможу заспокоїтися поки не дізнаюся всієї правди. Але з іншої сторони мені зовсім не хочеться червоніти за дурниці, які я можливо накоїла. Рука стиснута в кулак, а хвилювання ще більше починає мною керувати в очікуванні його відповіді.

- Після нашого поцілунку... - дещо невпевнено продовжує він, намагаючись уникнути свого погляду на мене.

- Давай, краще опустимо цей момент, - полегшую йому завдання, різко перериваючи його монолог. На жаль, про поцілунок я і сама все дуже чітко памятаю, і у мене взагалі не виникає бажання вкотре повератися до цього моменту. Я зробила дурницю, точніше ми. І для обох буде краще просто забути про це, вдаваючи, що нічого не сталося.

- Ти була у ванній кіманті, коли я почув звідти незрозумілі звуки. Вибач, але я різко увірвався і побачив тебе. На підлозі, - наводить на мене свої карі очі, тим самим змушуючи мене ніяковіти через почуте. -  Кожна частинка твого тіла тремтіла, а температура все більше підвищувалася. Ти вся горіла, і я... - в його очах наростає хвилювання, а груди здіймаються від важкого дихання.

Я хочу підштовхнути його, щоб він продовжив, але все ж стримую себе. Відверо кажучи, я приголомшена почутим. Невже і справді таке було?

- Я злякався, і дуже. Ти виглядала такою безсилою і хрупкою, що я боявся навіть пальцем тебе чіпати, щоб не... - зупиняється, робить глибокий вдих повітря і продовжує:

- Не гаючи часу, я обережно взяв тебе на руки і хутко відніс у ліжко, - знову зупиняється на моєму погляді, який виражає повне нерозуміння.

Невже він каже правду? Чесно кажучи, я вражена такою поведінкою хлопця. Він за мене хвилювався, та ще як. Хіба таке можливо?

На мене навіюють незрозумілі почуття, змушуючи мене ніяковіти та напружуватися від всієї ситуації. Відводжу від нього погляд, тому що не можу навіть слів підібрати, щоб відповісти. 
Кладу долоню на груди, відчуваючи прискорене серцебиття, а моя інша рука щосили стискає ковдру.

- Я не знаю, що сказати. Я... - наважуюся глянути на нього та промовити деякі слова. - Так, я дуже вдячна за твою турботу та хвилювання. Я тільки вмію й те, що завдавати людям клопотів. Але... - хочу продовжити, але він випереджує мене:

- Перестань. Якби ти вчора бачила себе, то була б іншої думки. Я ж пообіцяв тебе берегти. Тому, у будь-якому разі я не міг вчинити по - іншому, - твердо говорить він, але я ж бачу, як його голос досі віддає крихту занепокоїння. Мабуть, він і досі переймається через мій стан.

Навпроти мене сидить хлопець, якому не байдуже на мене. Чи може таке справді бути?

- Я ще раз дякую тобі за все, але мене турбує дещо інше, - кусаю нижню губу, думаючи, якби краще це сказати.