14 розділ

Навколо ні однієї душі, лише глуха тиша і лякаючий спокій. Я вкотре наводжу погляд на небо, за хмарами якого вже давно заховалося сонце, і здається, що дощ от-от піде.

- Дивись, там світло, - вигукує незнайомець, тим самим змушуючи мої очі відвернутись від чорних хмар.

- Де? - запитую я, бо мабуть він жартує.

- Ходімо зі мною, - він необдумано схоплює мою руку, переводячи погляд своїх темних очей на мене.

- Що ти робиш? - схвильовано запитую я. Він торкається моєї руки, і  я відчуваю як пальці його сильної долоні дарують мені легкість і тепло, які я довгий час не відчувала. Я вкотре опиняюся на межі своїх почуттів, які щоразу полонять мене.

- Вибач, я просто... - він за крок, щоб відпустити мою руку, але я різко втримую її та міцно стискаю. 

- То що? Ходімо? - дивуюся з себе, але я кажу саме так. Можливо, це тому, що перебуваючи в його присутності, я почуваюся у безпеці. А можливо, я просто брешу сама собі, бо насправді хочу тримати його за руку.

Він лише промовчав, натомість на його обличчі промайнула легка посмішка, яка дала мені зрозуміти, що він не проти такого повороту подій. В якусь мить мені стало навіть ніяково, тому опустивши голову вниз, я намагаюся сховати від нього свій погляд.

Та не втримавшись, я крадькома піднімаю голову і проходжуся своїми очима по незнайомцю, який спокійно продовжує йти. Його навіть не бентежить той факт, що ми йдемо рука в руці. Здається, йому це навіть подобається. Так, він привабливий, не буду приховувати. Навіть цей годинник, який лежить на його мужній руці і коштує немалих грошей, додає йому ще більше елегантності та мужності. Цей хлопець приваблюває, зачаровує, і вводить в оману. Та попри це, існує велике "АЛЕ". Хто він? Що саме з його слів є правдою, а що брехнею? 

Я відчуваю, як перші краплі дощу опиняються на моїй руці, а в ніс вривається запах грози, яка здійметься найближчим часом. Вітер сильнішає, обприскуючи моє тіло страшенним холодом. Мені так і кортить схрестити руки на грудях, але подивившись на те, як наші руки досі тримаються одна за одну, я змінюю своє рішення.

- Прийшли, - говорить він, повертаючи обличчя до мене.

- Справді? -  здивовано запитую я.

Я помітила, як з вікна невеличкої будівлі, яка своєю структурою нагадує приміський готель, видніється світло. 
Не гаючи часу, ми легким підтюпцем біжемо до будівлі, бо дощ дедалі сильнішає. Заходимо всередину, але навколо нікого, хоча всюди горить світло. Моя рука тягнеться до дзвінка, який лежить на столі рецепції, але стукіт підборів, який лунає за моєю спиною, різко зупиняє мене. 

Ми обертаємося і перед нами постає красива дівчина з густими пасмами волосся і карими очима. Вона вітає нас ледь помітною посмішкою, і починає щось говорити турецькою.

- Що вона каже? - запитую я незнайомця, бо рівень моєї турецької ніби змушує мене почуватися зайвою у їхній розмові.

- Запитує, що нам потрібно? - відповідає він.

- А хіба не зрозуміло? - кажу я знервовано. - Попроси два вільні номери, от і все, - починаю бурмотіти.

- Що з тобою? Чому ти така роздратована і не ввічлива? - запитує він, ніби не розуміє причини, хоча сам не зводить очей з адміністраторки. Чомусь мене це так обурює, а всередині з'являються почуття на кшталт ревнощів. Але хіба мені не все одно? Хай робить що хоче. Хай залицаяться до будь-якої дівчини. Мені начхати. Мій розум випускає ці думки, але здається, вони зовсім не відповідають дійсності.

- Я просто втомлена і хочу відпочити, - зрештою кажу я.

Натомість він мене ігнорує Тільки й робить те, що дивиться на цю дівчину, продовжуючи пускати бісики своїми очима. Я бачу, як вона грайливо посміхається, зваблюючи його кокетливим поглядом. Вона навіть не помічає, як ми тримаємось за руки. Їй байдуже. Але це стає останньою краплею. Я не можу стримати своїх емоцій, тому кажу:

- А я випадково вам не заважаю? - вириваю свою руку від нього, і злючим поглядом витріщаюся на цього нарциса. Таке відчуття, ніби я тут порожнє місце, а вони...

Він нічого не каже, тільки проходиться байдужим поглядом по мені, після чого відходить з дівчиною до стійки рецепції. А я хочу з розуму зійти, спостерігаючи за цими голубками. Вони продовжують зацікавлено розмовляти, а він ніби намагається їй щось пояснити. Який же він самовпевнений і самозакоханий. Думає, що всі клюнуть на його привабливе личко.

Отримавши ключі, він йде у напрямку до мене, але я різко обертаюся і випереджаю його, йдучи спереду нього. Як раптом він кричить мені у спину:

- Зачекай, стій кажу! Яка ж ти уперта. Ти йдеш, але навіть не знаєш номера кімнати.

- Ну, ти ж ідеш позаду мене. Так, досить, дай ключ від моєї кімнати, будь ласка, - зрештою повертаю своє насуплене обличчя до нього.

- У сенсі твоєї? - незрозуміло продовжує він.

- Досить насміхатися. Я хочу спати. Невже так важко віддати ключ? Хіба я багато прошу? - кажу я, простягаючи свою руку.

- Нема вільних кімнат, лише одна. Тому... - інтригуючим тоном промовляє він, тішучись з ситуації, яка склалася.

- Ти жартуєш? З тобою в одній кімнаті? Нізащо - обурююся я.

- Тихіше. Ти не одна тут. Якщо розібратися, то тобі нема куди йти. Як варіант, можеш переночувати на цій лавочці, - показує пальцем на лавку, яка розміщена біля входу в готель. 

О ні. Ночувати на вході, щоб всі тикали свої очі на мене. Та ніколи. Вже потерплю одну ніч разом з цим хлопцем. Все одно ж, завтра наші шляхи розійдуться.

- Це означає згоду? - запитує він після моєї невеликої мовчанки.

Я похитала головою, він же сміється своїми білосніжними зубами. Я обертаюся, щоб піти до кімнати, як своїм голосом він мене зупиняє:

- Мені здалося, чи ти приревнувала мене до дівчини з адміністрації? - кліпає очима, даруючи мені нахабну посмішку.

Мої очі розширюються в небачених розмірах, і від несподіванки я не знаю що відповісти йому. Мене огортають легка ніяковість та схвильованість, але я намагаюся не показувати цього, тому кажу: