12 розділ

Серце досі так калатає, ніби декілька хвилин тому я пробігла велику дистанцію. Внутрішній голос підказує, навіть кричить: " Дашо, прокинься! Отямся нарешті! Не будь такою наївною, годі думати про нього". Та навіть це не допомагає. Я хочу дивитися на нього, хочу вдивлятися в його глибокі очі. Хочу вдихати той аромат і відчувати його поряд. Хочу забути про реальність, яка нас об'єднує.
Це божевільне відчуття, але мене ніби магнітом тягне до нього. З одного боку, я розумію, що мій вчинок зовсім ненормальний, навіть не схожий на мене. Але з іншого боку, я просто забуваю про все. Забуваю, хто я і хто він. Забуваю про кордони, які стоять між нами і яких не варто порушувати. Та що вже там,  казати як є: поруч з ним я забуваю про все. Навіть про себе.

Стискаю руку в кулак, щоб хоч трохи стримати свої почуття, стримати себе і свої думки.
- Поцілунок, -  прошепотів він мені на вухо, гарячим подихом дихаючи мені в шию. Тепер він аж занадто близько опинився поряд зі мною. Я навіть не почула, що саме він сказав, тому продовжила:

- Що? Повтори, будь ласка, - сказала ці слова ніби в тумані, нічого не усвідомлюючи, що зараз відбувається.

Він знову подивився в мої очі, химерно посміхнувшись та зауважив: 
- Та що з тобою? Ти взагалі мене чуєш? Я кажу про бажання. Лише один поцілунок.

"Лише один поцілунок". Ці слова вбили мене, але водночас збили з пантелику. Після почутого я миттю зіскочила зі стільця та відійшла від незнайомця в іншу сторону. Лише тепер зрозуміла, що все це було якимось безглуздим сном. Під впливом незрозумілих та дивних почуттів я мало не накоїла дурниць. Я ледве трохи оговталася від вчинку Віктора і не хочу знову наступати на одні й ті ж самі граблі. 

Мене охопили тривожність та великий сором. Поправляю свій одяг, перекладаю з боку на бік волосся, але заспокоїтися не можу. Боже, що зі мною було? Він мабуть подумав, що я лише здаюся такою серйозною та відповідальною. А насправді... Насправді мене можна захопити лише ніжним поглядом та одним поцілунком змусити забути про ненависть до нього. Але це не так. Зовсім не так. Сама не розумію, що на мене найшло, що я геть забула де я і з ким я. 

Ще ніколи в житті не почувалася такою. Хочеться крізь землю провалитися від сорому та ніяковості. На диво, він такий спокійний, але я навіть не наважуюся подивитися йому в очі, бо з мого боку це був зовсім негарний вчинок.

- Чому ти так розхвилювалась і втекла? Я щось зробив не так? - ввічливим тоном він запитав, але я досі мовчу.

- Ні, я просто... Взагалі, ким ти себе вважаєш, щоб таке мені пропонувати? Хто я для тебе?  Чергова дівчина, яка не зможе встояти перед твоїми чарами та красою і зразу ж буде робити все по - твоєму? - гордо піднявши голову, я почала голосно говорити, змінюючи ситуацію на свою користь. Можливо, це неправильно, але ж він таки сам запропонував трохи непристойне зовсім незнайомій людині.

- Я ніколи не був за тебе такої думки. Мені здалося, ти сама цього хочеш. Чи я не правий? - почав виправдовуватись, хоча в очах знову промайнула та зарозумілість.

- Тобі здалося. Ніколи, чуєш, ніколи в житті між таке не буде. Я нагадаю тобі: ми незнайомці. І якщо твої слова були правдою, то вже завтра наші шляхи розійдуться, - я сказала це так твердо, хоча насправді вже не впевнена, чи хочу я його забути.

- Заспокойся, я лише пожартував. Пам'ятаєш, я теж казав: я ніколи в житті не торкнуся дівчини яка мене не хоче. Ніколи, - після цього стало зрозуміло, що його слова дійсно є правдою. 

Так, він вміє говорити різне, але такої стійкості та впевненості в його словах я ніколи ще не бачила.
- Не накручуй себе. Краще, іди їсти, щоб не була голодною. 

- А ти? 

- Вже ситий, - сказав невдоволено, обернувся, і пішов.

 
Мабуть, справді розсердився, але нічого. Так буде краще. Для нас обох так буде краще. Скоро все закінчиться, і я його ніколи в житті більше не побачу. Тому зближення нам взагалі не потрібно.
День добігає кінця, а ситуація залишається незмінною. Після останньої розмови він жодного слова не сказав. Лише бачила його на подвір'ї, з насупленими обличчям, але вирішила не підходити. Хто зна, що коїться в нього в голові? 

Хоча, трохи ніяково, адже можливо мої слова його зачепили. А неправі були як він так і я. Господи, чому я тепер думаю про це? Чому не можу викинути з голови ? Він же мені ніхто.

- Нам потрібно йти! Швидко збирай речі! - увірвався в будинок як скажений, що мало двері не вилетіли. 

- Що відбувається? - від шоку я його запитала.

- Негайно треба тікати. Ходімо.

- Куди? Ти знову за своє? А через хвилину знову передумаєш?

- Годі з мене твоїх балачок.

Він підійшов, дивлячись очами, які видавали трохи страху і переживання. Після цього, простягнув свою руку. Я ж нічого, тільки стою і чекаю на пояснення.

- Ти зі мною? Просто довірся мені, все буде добре.

Я ні слова не сказала. Зрозуміла лише одне: я повинна йти разом з ним. Ось і все. Поруч з ним я у безпеці, сумнівів нема. Взявшись за його руку, я вирішила йому довіритися.

Міцно тримаючи його руку, щоб не відпустити, ми тікаємо. Я не знаю куди ми йдемо, навіть уявлення немає. 

Так, він божевільний, неочікуваний, але відчуття безпеки поруч з ним я відчуваю завжди.