9 розділ

Заснути на новому місці - найбільша для мене проблема. Усе таке невідоме, усе таке чуже. Та найголовніше - поруч зовсім незнайома людина. Дивлюсь тепер на нього, а збагнути все одно не можу хто він насправді. 
Перевертаюсь з одного боку на інший, але все одно не можу заплющити очі і заснути. Та раптом почувся якийсь звук. Не розумію, що це таке. Можливо хтось увійшов в дім, повсюди темно і я нічого не бачу. Обертатися також не хочу, бо якщо чесно боюся. А якщо це знову ті бандити? Що ж робити? Краще скажу незнайомцеві, хай щось робить.
Обернулася, побачила його на підлозі і просто завмерла. Цей хлопець весь облитий потом, постійно крутить головою в різні боки. Він такий неспокійний, але чомусь мені стало так сумно за нього. Можливо йому сниться якиїсь поганий сон, краще не чіпати його, тим паче ті звуки від нього йшли.
- Ні, ні. Не залишай мене. Прошу, не покидай мене.
Він почав кричати ці слова і мені його шкода. Дивлюсь і не знаю що робити. Тепер він виглядає таким беззахисним, одиноким. 
Тихо встала, підходжу до нього, але навіть пальцем боюся його чіпати. Може знову почне кричати, а може ні. Але не можу я так. 
Обережно сідаю поруч, ледве торкаючись його плечей, намагаюся його розбудити і хоч трохи заспокоїти. 
- Ти чуєш мене? Прокинься, прошу. 
Кажу вже 5 разів ці слова, але він спить ніби убитий і досі не може заспокоїтися. Я нічого вже не зроблю, залишу його краще у спокої, може зараз сам заспокоїться. Піднімаюся з підлоги, але його рука мене зупиняє. Міцно стиснувши мою руку, він тягне мене до себе, починає щось казати:
- Ні. Прошу, не залишай мене. Залишся поряд, благаю тебе.
- Я тут, все добре. Ти тільки заспокойся.
Наскільки б сильно я його ненавиділа, але у цей момент залишити його самого ніяк не можу. Цей сумний, такий болючий та ніжний погляд змусив мене бути м'якою до нього. Просто побуду з ним трохи, щоб він заспокоївся і піду спати. Але що ж це з ним щойно було? Вперше коли його побачила, то подумала що ця людина завжди серйозна та сердита. Але виявляється, що це не так. Так, він для мене ніхто, але залишити його у такому безпорадному стані було б неправильно з мого боку.
Тримаю його руку і ніби щось таке тепле огорнуло мене. Вкотре розумію, що з ним мені нема чого боятися. Але лякає лише одне - я боюся, що буде далі. Боюся, що буде завтра.
***
Ранок. Такий загадковий і незрозумілий. Дивлюся по сторонах, але незнайомця ніде нема. Але так дивно. Я ж вчора була поруч з ним, то як я опинилася на ліжку? Чесно кажучи, ця ситуація вже починає напружувати. 
Хутко одягнувшись, я йду на вулицю з надією знайти його там. Але все марно. Повсюди шукаю, але знайти не можу. Може це знак? Знак, щоб тікати. Але ніби щось мене зупиняє, ніби щось усередині шепоче не йти. Що ж коїться зі мною? 
Це ж такий шанс, але чому я стою і навіть не намагаюся втекти? Начхати на відчуття, я повинна йти. Підходжу до воріт, хочу відчинити, але мої очі завмерли. Знову бачу їх, цих бандитів. У далекому кінці вулиці я бачу їх. Боже, а якщо вони знайшли нас? А якщо вони йдуть сюди? Що ж робити? 
Не думаючи, швидко зайшла в будинок, помітила шафу і зразу ж туди сховалася. Але це ж не вихід. Вони можуть увійти і легко знайти мене. Як же страшно, ще й цей ненормальний кудись пішов. Що мені тепер самій робити? Як впоратися з тими чоловіками? 
Сиджу у шафі навіть не рухаючись. Кожної секунди боюся, щоб вони не прийшли. Але чую, як хтось повільно відчиняє двері і робить маленькі кроки. Це все. Мені кінець. Боже, навіщо я взагалі пішла з ним сюди? Яка ж я дурепа, бо повірила зовсім незнайомій людині. Повірила, що з ним я буду в безпеці. Справжня дурепа. 
Чую, як хтось вже наближається до шафи, але голосів взагалі не чути. Сиджу, міцно стиснувши коліна руками, дуже боюся, сльози починають литися. Шафа відчиняються, а я просто чекаю, схиливши голову до колін. Так страшно, що вже нічого не хочеться. 
- Ти що тут робиш? - чую голос мого ненормального незнайомця, піднімаю голову, бачу його і серце стискається від радості, але водночас від злості. Як ненормальна вибігаю з шафи, накидуюся на нього і міцно обіймаю. Сама не розумію, що це зі мною, але в його обіймах відчуваю таке тепло та безпеку.
- Що з тобою? З тобою все добре? 
Отямившись від шоку, швидко відходжу від нього і починаю розпитувати.
- Де ти був? Взагалі розум втратив? Ти знаєш, як я злякалася? 
- Я відійшов на декілька хвилин, щоб зателефонувати. Що вже сталося?
- Чому ти так спокійний? Я не можу зрозуміти.
- Що сталося? Чому ти плакала?
- Ти залишив мене одну, кудись пішов, а потім я вийшла на вулицю і побачила тих бандитів. Я ж думала, що вони сюди йдуть, бо знайшли нас.
- Навіщо ти виходила? А якби вони тебе побачили? Тобі набридло жити?
- А що мені було робити? Я пішла шукати тебе, але не могла знайти. Це все через тебе. Ненавиджу тебе!
- Заспокойся! Перестань робити істерики. Я тут, все добре.
- Та нічого недобре. Скільки мені треба ще тут бути? Я не можу вже. Я хочу додому.
- Потрібно потерпіти. Якщо ти бачила їх тут, то залишатися у цьому будинку дуже небезпечно. 
- І що тепер? 
- Потрібно тікати. 
- Знову? Ні, я більше нікуди з тобою не піду.
- То залишайся тут, може вони прийдуть і допоможуть дістатися додому. Хочеш так?
- Шантажист. Як же я тебе ненавиджу! - очі палають від злості, як же я хочу його позбутися, вже набрид. 
- Уперта дурепа, яка тільки думає про себе і не бачить, наскільки ситуація небезпечна.
- Йди геть з моїх очей!
- Ти куди? Я не буду тебе наздоганяти, бо тобі так захотілося.
- Мені потрібно у ванну. Ще якісь запитання? 
- Іди, потім збирайся, і зараз будемо йти. Прошу, більше нічого не кажи.
Дивлюсь на нього з ненавистю і не можу заспокоїтися. Хай би вже цей жах закінчився. Мені так хочеться додому, хочеться просто забути його і все що прожила разом з ним. Просто хочу життя, в якому не буде ні Віктора, ні цього ненормального.