7 розділ

Посеред темної вулиці я нарешті помітила як за 30 метрів від нас видніється будинок. Трохи помітно було світло у будинку, тому зразу ж вирішила запитати незнайомця:
- Дивись, там світло. То цей твій будинок?
- Так.
- Як добре.
- Як твоя нога?
- Нормально, але все одно трохи болить, хоча неважливо. 
Він кинув на мене знову той погляд, але вже не суворий, а ніби схвильований. Ми зупинилися і почалася тиша, ніхто з нас нічого не казав, але я все одно перервала цю мовчанку:
- Щось не так? Краще відпусти мене, ходімо усередину і обробимо твою рану.
- Залиш це на мене, ти не повинна цим перейматися.
- Та що з тобою? Я просто хочу допомогти.
- Мені не потрібна допомога, сам впораюся. Дякую.
Він поставив мене на землю, але після почутого я розсердилася на нього. Яким же це треба бути невдячним і самозакоханим. Я ж просто хотіла допомогти, а він...
- Ти дійсно ненормальний. Я звісно дякую за допомогу, але не можна бути таким.
- Яким?
- Таким. Я ж просто хотіла допомогти у відповідь, а тепер ще винною вийшла.
- Ти себе накручуєш. Твоєї вдячності достатньо. Я звик бути сам і ніколи не потребую допомоги від когось.
- Як знаєш, мені теж всерівно.
- Я бачу.
- Та нічого ти не бачиш. Все, ходімо, чи мені можна йти вже геть? 
- Ти знову за своє?
На моєму обличчі раптово з'явилася легка посмішка і я відвела погляд від нього. Сама дивуюсь, адже це перший раз я посміхнулася після зради Віктора. 
- Що тут смішного? - з насупленими бровами на обличчі він запитав.
- Нічого. Ходімо.
- Ходімо.
Ми зайшли в будинок і я зразу ж помітила кухню та простору кімнату з величезним ліжком. Мої очі так і дивилися б на те ліжко, якби цей не почав щось говорити:
- Тобі буде комфортно, можеш бути упевнена.
- Що? Ти про що?
- Ну ти ж тільки на це ліжко і дивишся.
- Аа, ну я просто...
- Я зрозумів, але попереджаю - тут нема більше кімнат. Лише кухня, ця вітальна та ванна.
- Як це? А де ти будеш спати?
- На ліжку, а де ще? Може на вулиці?
- Але тут лише одно ліжко.
- Я бачу, і що з того? Тебе це турбує?
- Не зрозуміла. 
- Ліжко велике, для двох, тому проблем нема. Чому ти причепилася так до цього?
- Стоп!
- Навіщо так кричати? Зараз ще хтось почує.
- Я не буду спати з тобою в одному ліжку. Ти зрозумів мене?
- Як хочеш, я не змушую. Тоді я на ліжку, а ти на підлозі.
- Що? У тебе все в порядку з головою?
- А що не так? Ти ж не хочеш спати зі мною, то в чому проблема?
- Як я буду спати на підлозі? Давай так, ти на підлозі, а я на ліжку. Домовилися?
- Ні, мій дім - мої правила. Або ти спиш зі мною на ліжку, або тоді на підлозі. Вибирай.
- Як же я тебе ненавиджу.
- Ніби ти мені подобаєшся.
Він підійшов до мене, поставив свої руки на мої плечі, знову почав дивитися тим поглядом і я знову ніби загубилася у ньому.
- Якщо ти боїшся, що я буду чіплятися до тебе, то не варто. Я ніколи не торкнуся дівчини, яка мене ненавидить. 
- Та нічого я не боюся.
Я сказала ці слова, але моє серцебиття казало все навпаки. Насправді, коли цей незнайомець поруч, то мені не по собі. Серце б'ється так, як ніколи в житті. Поруч з ним я не я. Поруч з ним ніби зовсім інша я. Що ж це зі мною відбувається?
- Взагалі не розумію, як з таким ненормальним може бути дівчина, - продовжила я після своїх думок.
- А це вже тебе не стосується. Ти зрозуміла?
- А що ж ти такий злий одразу став?
- Залиш мене у спокої.
- Я щось не те сказала?
- Ні, нічого, - він відійшов, відвів свій погляд і просто став, як укопаний.
- Що з тобою? Тобі погано? - дивно, але я справді злякалася за нього.
- Ні, ні. Все добре, я піду в душ.
- Це все мабуть твоя рана. Дивись, кров не перестає текти.
- Я ж сказав, щоб ти цим не переймалася, сам впораюся.
- Але як? Давай допоможу.
- Ні, дякую. Я піду прийму душ, а потім ти. Добре?
- Добре.
Він пішов у ванну, але мені чомусь так тривожно за нього. А якщо не дай Боже він втратить свідомість через втрату крові? А якщо потрібно буде їхати у лікарню? Що ж робити? 
Я лише сиджу, дивлюся на той годинник і розумію, що з того часу, як він увійшов до ванни, пройшла вже година. Може справді щось трапилося з ним? 
Але ні. Двері відчинилися, він вийшов, але я знову відчуваю, як серце починає битися. Він прямує до мене, вкритий знизу рушником, а тулуб зовсім оголений. Краплі води падають з його волосся і пронизують його мужні плечі та накачані груди. Та найбільше мою увагу звернуло тату: таке незрозуміле, але таке привабливе. Не буду заперечувати, але не тільки його тату привабливе.
Я спостерігаю за цим, і ніби сама відчуваю краплі на своїй шкірі. І знову все це. Знову ці дивні відчуття, які починають насторожувати мене все більше.
Але ні, не можна. Я пообіцяла собі ніколи в житті не вірити хлопцям, наскільки б вони не були прекрасними та хорошими. Тому що знову відчути той біль, той жах, ті сльози, ті переживання я просто не зможу.