5 розділ

Боюся і навіть дуже, але все одно кудись біжу, тікаю від цього ненормального. Хто знає, що у нього в голові? Це дуже дивно, що я маю провести з ним декілька днів. Навіщо? Ми ж взагалі ніхто один одному. Як взагалі я можу знаходитися з такою скаженою людиною? Чесно кажучи, він якийсь дивний. Я не здивуюся, якщо у нього також є зброя, або ще якісь небезпечні предмети. 
Але рано радіти. Позаду я побачила як він вже мене наздоганяє і щось там говорить. 
- Стій же, ненормальна! Зупинися, будь ласка.
Все одно, що він говорить. Я ж бачу по обличчю, що він небезпечний і взагалі незрозумілий. Нізащо не залишуся з ним наодинці. 
Але він наздогнав мене. Якби я цього не хотіла, але вже нічого не зроблю. Але тепер він дійсно скажений:
- Ти ненормальна! Почула?
- Почула, і що з того?
- Як можна бути такою безвідповідальною? Невже тобі начхати на себе, на своє життя?
- А тобі що? Ти думаєш, що наговорив мені усяке, щоб я злякалася і зразу побігла за тобою як кішка? Нізащо цього не буде. Зрозумів?
- Та я з першого погляду зрозумів хто ти. Але зрозумій і ти нарешті: усе небезпечно і дуже. 
- Не вірю тобі, зрозумій.
- Та все одно. Ходімо, не буду більше слухати цю дурню.
- То не слухай. Прошу, відпусти мене. Це взагалі незаконно. Хто ти такий, щоб змушувати мене йти з тобою? Хто ти?
- Я такий як усі. Просто декілька днів нам потрібно побути разом. Зрозумій, що ті люди уже шукають мене і тебе також. Я не можу допустити, щоб з тобою щось сталося через мене.
- Але все буде добре. Я тепер поїду додому і все. Вони не знайдуть мене, навіщо їм це?
- Ти їм потрібна лише через те, що ти зі мною. Вони ненавидять усіх людей, які поруч зі мною. Особливо, якщо це дівчата. 
- Особливо, якщо дівчата? То ти щось знаєш? Кажи вже.
- Просто був один випадок. Я не хочу про це говорити. То що?
- Але я не можу.
- Ходімо, все.
Мені справді не хочеться йти з ним нікуди. Можливо то і правда все, що він розповів. Але як я можу піти незнати куди з незнайомою людиною? Як? Може він лише прикидається таким турботливим, а насправді хто зна який він. Господи, я вже не знаю нічого. Навіщо я приїхала сюди? Навіщо?
- Стій. Просто стій, - з незвичайним поглядом він це сказав.
- Що? Ти здурів вже зовсім.
- Тихо кажу.
Я бачу як він виймає зброю і просто стою. Завмерла і стою. Тепер мені справді страшно і це вже не жарти. Позаду себе відчуваю кроки, хочу повернутися, але незнайомець поглядом каже не робити цього. Почались крики і я знову нічого не зрозуміла. Раптом, навіть не відчула як це сталось, підійшов один, стиснув мої руки і потягнув до себе. Перед моїми очима постали незнайомі чоловіки, усі в чорному, усі озброєні. 
Незнайомець один, а їж аж п'ятеро. Що робити? Тікати ж не вдасться.
Але той тримав мене так міцно, не відпускав. В одну мить вийняв зброю і приставив до мене. Я злякалася не на жарт. Повільно починаю плакати і розуміти, що врятуватися шансів майже нема. 
Я боюся, мені страшно - із слізьми на очах я промовила до незнайомця.
- Я тут, з тобою. Не бійся.
Він зі мною. Від цих слів так полегшило і я справді відчуваю, що поруч з ним усе буде добре.
Почалася бійка. Усі ці здорові чоловіки накинулися на незнайомця, а той один залишився зі мною.
Але незнайомець мене здивував. Як же він вправно захищається, кожна частинка його тіла так рухається, що я лише спостерігаю з подивом.
Але один вистріл. Я стою, бачу, як з руки незнайомця починає литися кров. Він стоїть, я стою, і реву як ненормальна. Не знаю, що зі мною сталося, але я вирвалася з рук того огидного чоловіка і біжу до нього. До людини, яка за такий короткий час встигла перевернути моє життя з ніг до голови. 
Я просто злякалася. Не за себе, а за нього, і тепер вірю усім його словам.
- Ти що робиш? Стій на місці. Вони зараз тебе вб'ють, - накричав із злістю він.
- Мені начхати.
Та я побачила, як всі ті здоровенні чоловіки вже лежать, повністю побиті, обмазані кров'ю, та мені не шкода їх. Але один ще залишався, повний сил, щоб все таки закінчити свою справу. 
Але перед моїми очима знову він, знову цей незнайомець, який знову б'ється, не дивлячись на поранення. 
- Не плач. Тікаймо.
Я вже нічого не казала, не пручалась. Ми взялися за руки, почали тікати. Хоча все одно знаємо, що ті огидні чоловіки не залишать нас у спокої. І якщо їм тепер не вдалося розібратися з нами, то вони зроблять це пізніше. Тепер я упевнена в цьому.
Таке дивне відчуття. Ніби поруч я тримаю руку зовсім чужої людини, але щось всередині підказує, що роблю все правильно. Коли він сказав, щоб я не боялася і що він зі мною, мені справді стало добре. Навіть під прицілом мені ставало спокійніше. Я дивилася на нього, на той погляд, який ніби казав, що з ним я у безпеці. Справді дивне відчуття.
І знову незнайомі вулиці, незнайомі місця, усе незнайоме. Але я з ним. Ми зупинилися і він почав перший:
- Тепер ти мені віриш? Підеш зі мною? Все буде так як я обіцяв.
- Не знаю. Я хочу вірити, але...
- Отже, віриш. По очах бачу. Все, ходімо, часу нема.
- Скажи, хоча б куди? 
- Для тебе це справді так важливо?
- Але я хочу знати.
- Це неважливо, головне, що ти зі мною у безпеці. Ось і все.
- Не можу.
- Можеш. Все. Просто спробуй повірити.
Я знову дивлюся на нього, він дивиться на мене. Вірити хочу, але не можу так просто і швидко. Він же зовсім чужий. Але з ним мені нема чого боятися, я упевнена.