4 розділ

Попрощавшись з нахабним незнайомцем, я готова вже йти, але знову бачу як до нас наближається група чоловіків. В очі зразу ж кидається їхній вираз обличчя, і це знову мене насторожує. В одну мить почулося щось, але знову ця турецька, яка мабуть назавжди буде для мене незрозумілою.
Нічого не зрозуміла з їхніх слів, але декілька кроків і вони поряд зі мною. Знову страшно, але чому ж мені має бути страшно? Я ж нічого їм не зробила. Побачивши їх, я геть забула, що позаду мене той нахаба. Можливо, це дружки його. Думаю, так і є.
Я відчула той дотик. Це сталося в одну секунду, і я не зрозуміла як, але усередині мене усе ніби перевернулося. Це настільки було ніжно і раптово. Я знову бачу його, цю нахабу, його руку, яка тримає мою руку.
- Ми повинні тікати. І прошу тебе, не сперечайся.
- Відпусти мене! Ти зовсім уже здурів? Хто ти такий, щоб я з тобою кудись тікала?
- Як же з тобою важко. Мені це набридає.
- Та це ти мені набрид. Ти мені ніхто, зрозумів? Відпусти! Негайно!
- До тебе не дійде всерівно, скільки б я не пояснював. Все, ходи.
- Та відпусти ти мене! Маньяк справжній! Ти глухий? Відпусти кажу!
Тепер він вже нічого не сказав, лише потягнув за руку дуже сильно. Він зовсім мене не чує. Ми тікаємо кудись, але все це проти моєї волі. Але що ж я зроблю? Він якиїсь ненормальний. Точно маньяк. Як же мені позбутися його? 
Ми пробігли такі вулички, які не є вже такими прекрасними. Темні, нікого нема, повсюди тиша. Але це не тиша, це страх і настороженість для мене. Такі дивні відчуття у мені. Я і боюся страшенно, але водночас відчуваю, що з цією людиною мені не страшно. Але всерівно, мені треба позбутися якнайшвидше цього скаженого незнайомця.
Нарешті. Ми зупинилися і сховалися. Таке місце, яке викликає лише негативні емоції.
- Тепер ти мене вислухаєш? 
- А що мені слухати? Куди ти мене привів? Хто дав тобі право таке робити? Тим паче, ми незнайомі.
- Скажу лише одне. Ті люди, яких ти бачила.
- І що? Хто вони?
- Тобі досить знати те, що вони дуже небезпечні.
- Це вони небезпечні? Мені здається, що більш небезпечної людини ніж ти просто нема. 
- Яка ж ти дурна.
- Це ти дурний, нахабний і скажений. Хто тобі дозволив тягти мене за руку? Що ти взагалі про себе думаєш? 
- Я про тебе думаю, ненормальна. 
- Дякую, але про себе я сама подбаю. А ти більше ніколи не заважай мені. Зрозумів? Все, я телефоную подрузі, вона мене забере.
- Ніякі подруги. Не хочу так тебе тішити, але ти повинна віддати мені свій телефон. Взагалі, декілька днів ти маєш бути зі мною.
- Та ти точно маньяк. Я упевнена. Ти чуєш, що говориш? Я не віддам свій телефон і нікуди з тобою не піду. Закарбуй це нарешті у своїй голові.
- Буде так, як я сказав. Говори скільки хочеш, мені начхати.
- Та це мені начхати. Ти мені ніхто. Відчепися нарешті. 
- Як же ти мені набридла. Голова тріщить від тебе.
- Та це ти мені набрид. Ненавиджу таких самозакоханих людей. Не піду нікуди з тобою.
- Я все сказав, годі сперечатися.
- Я все зрозуміла. У тебе бордель і ти шукаєш таких наївних дівчат. Так?
- О Боже! Тобі романи потрібно писати з такими фантазіями, - з тією нахабною усмішкою він це сказав.
- Це правда. Ти ж сам сказав, щоб я віддала телефон і пішла з тобою на декілька днів. А потім ці декілька днів перетворяться у вічне пекло. Хіба не так?
- Не так. Годі, ти дуже багато говориш. Час іти.
- Та не піду з тобою. Я йду додому. Скільки разів повторювати? Я не піду! Не піду! Нікуди з тобою не піду! Не підууу!!!
- З мене досить. 
Він схопив мене своїми сильними, накачаними руками і притиснув до себе. Це трохи боляче, але я знов відчуваю щось незрозуміле. Ці карі, темні очі, в яких можна потонути. Цей погляд, такий суворий, але такий незвичний. Ніколи не зустрічала таких незрозумілих людей. Ніби по вигляду все зрозуміло, але насправді ні. Мені нічого не зрозуміло. Хто ж він? 
- Ці люди дуже страшні і небезпечні. Я знаю їх дуже добре і дуже давно. Їхня ненависть до мене настільки велика, що ти навіть не можеш уявити. 
- Мені все одно, що у тебе з ними. Розбирайтеся самі, до чого тут я?
- Я ж казав, щоб ти послухала. 
- Кажи вже.
- Найголовніше - це те, що якщо вони бачать коло мене когось, то ненавидять настільки ж сильно, як і мене. 
- Ми ніхто один одному. Заспокойся. Я піду і все буде добре.
- Не буде. Вони тебе побачили, а ти була зі мною. Повір, але це дуже небезпечно.
- Тут щось не те. Ти брешеш.
- Я не брешу. Просто ми заховаємося на декілька днів, потім ти поїдеш додому. Я сам про це потурбуюся. Обіцяю.
- Та не можу я. Зрозумій. Ти мені ніхто, як я буду тобі довіряти? 
- Просто спробуй. Ти повинна зрозуміти, що зі мною ти у безпеці.
- Чому ти так переймаєшся за мене? Я ж тобі ніхто.
- Тобі не набридло стільки разів повторювати, що ми ніхто один одному.
- Але ж це правда. 
- Ну і що? Просто зрозумій, я не хочу, щоб через мене ти постраждала. Була б на твоєму місці інша, я вчинив би так само. 
- Добре. 
- Тоді йдемо? 
- Але один дзвінок. Прошу.
- Ні.
- Але я не можу так. За мене будуть хвилюватися. 
- Добре. Один дзвінок. 
Я відійшла на декілька кроків і зрозуміла, що це найкращий момент, щоб втекти від цього скаженого. Начхати було на все, я почала тікати.