2 розділ

Запашний аромат кави, смачна солодка пахлава, хрусткий свіжоспечений симіт, надзвичайно вишукані та прекрасні мечеті, сувенірні лавки з яскравими речами, переповнені людьми нічні вулички, вулична музика, яка закохує з першої ноти, і такого можна сказати ще дуже багато...

Тому що це Стамбул. Місто, де переплітаються найяскравіші фарби життя. Тепер я стою і дивлюся на ту саму Босфор. І сказати, що я неймовірно вражена та захоплена, це нічого не сказати.

Бурхливі блакитні хвилі колишуться; легкий вітерець дує тобі в обличчя, захоплюючи пасма волосся; тонкі бризки води потрапляють на тебе і ти стоїш, милуєшся цією красою.

На мить мені навіть здається, що нічого поганого і не було зі мною. На цю прекрасну мить я забуваю і про Віктора, і про його зраду, і взагалі про все, що нагадує про нього. Але реальність все ж дає за себе знати. І стерти з пам'яті все прожите разом з ним виявляється не так вже і просто.

- Дашо! Дашунь?! Ти чуєш мене? - звертається до мене Каріна, але настільки поринаю у думки, що забуваю і про неї.

- Кажи Карінко, - обертаюся обличчям до неї, уважно слухаючи.

- Все добре? Як ти? - схвильовано запитує вона.

- Я щаслива. Дякую тобі моя найрідніша. Якби не ти... - на очі чомусь навертаються сльози, тому я підходжу ближче до Каріни і міцно обіймаю. Я справді ціную все те, що вона робить заради мене.

- Я більш щаслива. Ти в порядку, а для мене це було найголовніше. І більше ніколи не смій плакати, - гладить мою спину, даруючи відчуття щастя.

- Я справді вдячна тобі за те, що вмовила приїхати сюди. Навіть сама не розумію чому, але мені так спокійно тут. Ця атмосфера щось незвичайне, - вкотре переводжу погляд на Босфор, відчуваючи себе зачарованою.

- Ще б пак! Це ж Стамбул! Тому ми й приїхали, що відчути справжній смак щастя та цікавих пригод, - радісно говорить дівчина, а кутики її губ розтягуються у широкій посмішці.

- Я знаю, ти ж обожнюєш пригоди. Як без них? Стоп, але де ми зупинимося? Це я настільки захопилася подорожжю, що забула спитати про це, - зауважую я.

- Та я ж тобі казала. На нас вже чекає моя тітка Тамара. Пам'ятаєш її? 

- Звичайно. Вона у тебе дуже класна.

- Це точно. Ну що? Все? Можемо йти? 

- А що ти їй сказала? Чому ми приїхали? - схоплюю її за руку, перелякано очікуючи на відповідь.

- Сказала, що ми їдемо відпочити. Тому вона запропонувала залишитися у неї, - заспокоює мене своїми словами.

- Добре тоді, але давай завтра повернемося сюди. Босфор - це ніби казка...

- Згодна. Можна дивитись безкінечно.

Сама не розумію чому, але це місто ніби манить і не хоче відпускати. Ти годинами можеш дивитись на кожен куточок і тобі не набридає. Хоча Закарпаття теж неймовірно гарне, але це не одне й те саме. Мені вже і не хочеться повертатися додому, настільки тут все прекрасне.

Ми вже на місці, виходимо з машини, дивуючись пишною красою будинку тітки Тамари. Двоповерховий палац світлого кольору, декоративні зелені кущі, яскраві та кольорові квіти. Неймовірна краса.

Невеликими кроками підходиме ближче, а на порозі будинку на нас вже чекає і сама тітка Тамара:
- Мою любі. Як довго я вас не бачила. Проходьте, не стійте у дверях, - люб'язно запрошую пррйти всередину.

- Ми теж дуже раді теке бачити - лагідно каже Каріна.
- Даринко, а ти як? Як батьки? А Віктор не з вами? - її слова вводять мене в ступор, а хвилювання все більш наростає. Що ж їй сказати?

- Та все добре, і батьки теж як завжди. А Віктор не приїхав, у нього справи по роботі, - викручуюся, придумуючи неправдиву ситуацію.

- Ну, зрозуміло, йдіть тоди наверх, там праворуч ваші дві кімнати. Відпочиньте, розберіть валізи і увечері підемо до ресторану.
- Дуже вам дякую, але мені щось нікуди не хочеться. Краще я залишуся вдома, а ви з Каріною підіть, - ввічливо відмовляюся. Тому що зараз, мені справді не хочеться ходити по ресторанам, і взагалі, деінде.

- Чому? Ти приїхала сюди, щоб залишатися в будинку сама? Ні, так не годиться, - наголошує на своєму.

- Ні, просто після цього перельоту щось трохи погано почуваюся, тому не хочу йти. Дякую вам, але я краще відмовлюся.

- Гаразд тоді. То може ми з Каріною теж залишимося вдома і повечеряємо разом?

- Ні, ні. Ви йдіть, не дивіться на мене, - все одно спонукаю їх повечеряти та розважитися вдвох. Навіщо їм сидіти зі мною вдома, дивлячись на моє невдоволене обличчя?

- Тобі не буду самотньо у цьому величезному будинку?

- Все добре, справді, - дарую ледь помітну посмішку.

- Гаразд тоді, піднімайтеся і відпочивайте. 

- Дякуємо.

Каріна вкотре намагається вмовити мене піти разом з ними, але я все одно ввічливо відкидаю їхнє запрошення. Хоч як би красиво і затишно тут не було, у думках все одно та зрада і біль.

Тепер я лежу на великому ліжку, а приблизно годину тому тітка Тамара з Каріною пішли у ресторан.

Хоч мій погляд зосереджений на екрані телевізора, але в думках постійно той негідник.