1 розділ

Ранок... Такий чудовий, ніжний, неймовірний... Яскраві промені сонця пробиваються крізь вікно у кімнату. Легкий, теплий вітерець, дзвінкий голос пташок тільки підбадьорюють мене і на обличчі зразу ж з'являється посмішка. Обожнюю ці миті. Хочеться тільки посміхатися. 
Життя... Ніби просте слово, але ж скільки воно ховає у собі таємничого та цікавого. Життя- це диво, яке кожного дня підкидає нам різні сюрпризи, а які вони будуть, ми лише можемо здогадуватися.
Худко зібравшись, я прямувала на роботу, але перед тим вирішила привітатися з батьками.  
На кухні я побачила лише маму, тому вирішила запитати де тато:
- Добрий ранок. Мамо, я вже йду. До речі, де тато?
- Добрий ранок, доню. Чому так швидко? Сідай за стіл, поснідай хоч трішки. 
- Ні, дякую. На роботі пообідаю. Вибач, але я справді поспішаю. То де тато?
- Він умивається. Почекай, зараз прийде.
- Ні, не можу. Передай йому, що я пішла.
- Добре донечко. Бережи себе.
- Ви також. Цілую і обнімаю. Бувай!
- Бувай. Люблю тебе.
Мої батьки - найдорожче у моєму житті. Я почуваюся щасливою як ніхто, бо поруч вони. Моя любов, моя підтримка, моє все. Мама з батьком працюють на заводі, додому повертаються пізно, тому ми і не так часто спілкуємося. Я ж навчалася на маркетолога і тепер працюю за своєю спеціальністю. Моя робота - це може щастя. Тут я знаходжу натхнення до створення нових ідей. 
Я вже майже підійшла до офісу, як в мить переді мною з'явилася Катя. Це моя найкраща подруга, але інколи здається, що моя сестра. Ми знайомі ще з дитинства, тому завжди були разом. 
- Привіт сонечко, як ти?
- Привіт Каріно, та нормально. А ти що така весела? 
- Та тут таке трапилося... Вже не можу, розказую тобі.
Такою радісною я бачила її завжди, але щоб настільки, ще не було. 
- Ну кажи вже. Цікаво ж.
- Отже, я бачила Віктора.
- Ну і що?
- Він був у ювелірному магазині. І знаєш, що сталося потім?
- Та кажи вже.
- Віктор купив каблучку. Це правда, я не брешу.
- Та ні. Ти не так може зрозуміла.
- А як це розуміти? Він хоче тобі освідчитися. Розумієш?
- Цього не може бути. Він казав, що спочатку кар'єра, а потім одруження.
- Та кажу ж тобі, що він збирається освідчитися тобі. Боже, я така щаслива за тебе подруго.
- Катю, годі вже. От кажу тобі, що це неправда. Зараз сама у цьому переконаєшся.
- Добре. Ходімо, у Віктора зараз прес-конференція на роботі, тому вся правда і виявиться.
- Ходімо. Я доведу тобі, що ти вкотре помилилася.
- Ага. Побачимо. Зачекай, а тобі не треба на роботу?
- Треба. Тому поспішімо, бо вже запізнююся.
- Добре.
Та все одно не вірю словам Віки, це неможливо. Хоча в голові тепер уявляю, що і як зараз буде. Досі не можу повірити в те, що Віктор нарешті наважився на цей крок. Пам'ятаю, як в 10 класі прийшов до нас у школу. Такий був сором'язливий. Не помітивши, ми здружилися, ну а потім і все інше склалося. 
Двері до зали були відчинені, і я зразу ж побачила там Віктора. Як завжди посміхається, поруч багато лікарів та журналістів. Потім головний лікар сказав:
- Тепер запрошую до слова нашого відомого та найкращого лікаря-хірурга Віктора Михайловича. Підтримаймо разом.
- Доброго дня всім. Дякую за те, що сьогодні ви всі з нами. Щоб стати лікарем, я подолав чимало перешкод та негараздів. Бували часи, коли руки зовсім опускалися. Але я не здався, тому що поруч були найрідніші для мене люди. Я кажу про свою родину та кохану дівчину. Саме вона була тією підтримкою та опорою. Я дуже за все їй вдячний і вкотре скажу, як сильно її кохаю. Тому сьогодні хочу представити вам мою половинку.
Серце так билося, як ніколи в житті. Віктор говорить ці слова, а я досі не можу повірити, що він наважився на цей крок. 
- Вікторіє Миколаївна, чи згодні ви стати моєю дружиною?
Віктор став навколішки перед незнайомою для мене дівчиною і я просто мовчала. Стояла і мовчала. 
Хто це? Що це за дівчина? Чому Віктор називає її коханою? Що взагалі тут відбувається?
Всі ці питання накопичувалися у моїй голові, але я навіть не знаю, що вже казати. Повільно відчуваю, як сльози хочуть вже з'явитися на моєму обличчі, але стримуюсь. Дивлюся на них і ледве стримуюся.
- Дашо, ти як? Ходімо звідси. Ти чуєш? Дашо!?
Каріна щось питала, та все ніби йшло повз мої вуха. Я не можу досі збагнути, що тут коїться. Але я точно знаю , що не маю ніякого бажання дивитися на цих двох. Я хутко вибігла звідти і розплакалася як навіжена. Каріна починає заспокоювати, але мені стало настільки боляче, що більше не могла тримати все в собі.
- Даринко, ну заспокойся. Прошу тебе. Не плач.
- Як мені заспокоїтися? Ти бачила, що Віктор зробив? Я взагалі не можу зрозуміти, хто та дівчина і чому він зізнається їй у коханні у всіх на очах? Ще й пропозицію зробив. Як так?
Душа розривається від болю. Чому він так вчинив зі мною? За що? Ми ж завжди були разом, навіть вчора він був у мене в гостях і поводився як завжди. Що ж змінилося за одну ніч?
- Каріно, ну хоч ти скажи мені. Чому це сталося? Чому? Я ж так його кохала, мені здавалося, він так само.
- Я скажу тільки одне, таких як він треба чим скоріше забути. І на цьому все. А ти не плач. Прошу тебе, мені так сумно бачити тебе такою. Все налагодиться. От побачиш.
- Що ти кажеш? Як забути? Так легко взяти і стерти з пам'яті все те, що ми з ним пережили? Я не можу.
- Можеш. Кожна дівчина може, тому що такі, як він не заслуговують ні на одну сльозу таких прекрасних дівчат. Все, заспокойся моя красуне. Все буде добре, я тебе запевняю.
- Мені б бути такою як ти. Але не можу.
- Так, годі. Перестань плакати. Я розумію, що тобі важко і боляче, мені також дуже боляче за тебе. Але на цьому життя не закінчується. Візьми себе в руки. Дашо, послухай мене хоч раз. Будь ласка.
- Я спробую.
- Супер, тоді йди на роботу.
- Боже, я ж забула, але я не зможу працювати в такому стані. І не хочу, щоб колеги бачили мене у такому стані.
- А я і не кажу, щоб ти працювала.
- А що ж? Я взагалі тебе вже не розумію.
- Ти йдеш тепер на роботу і береш відпустку. Завтра ми летимо до Туреччини.
- Каріно, яка Туреччина? Ти здуріла чи що? Мені зараз нічого не хочеться, а Туреччини тим паче. 
- Ніяких відмов. Все, завтра ми вирушаємо. Насправді це був сюрприз на твоє день народження, але як вже сталося.
- Я не поїду. Ти не чуєш?
- Їдемо. Більше нічого не кажи, краще швидко на роботу, а потім збирати валізи.
- Але...
- Ніяких але. Не сперечайся зі мною. Ми їдемо, Туреччина чекай на нас.
Їхати зараз кудись мені справді не хочеться. Коли дізналась цю новину про Віктора, то весь світ немов би перевернувся. Як же я хочу забути про цей кошмар. І можливо Каріна має рацію, потрібно поїхати, переключитися, відпочити і на деякий час забути про весь цей жах.