1 розділ

Ранок... Такий чудовий, ніжний, неймовірний... Яскраві промені сонця пробиваються крізь вікно у кімнату. Легкий, теплий вітерець, дзвінкий голос пташок тільки підбадьорюють мене і на обличчі зразу ж з'являється посмішка. Обожнюю ці миті. Хочеться тільки усміхатися. 

Життя... Ніби просте слово, але ж скільки воно ховає у собі таємничого та цікавого. Життя - це диво, яке кожного дня підкидає нам різні сюрпризи, а які вони будуть, ми лише можемо здогадуватися.

Я ще раз дивлюся на своє відображення у дзеркалі. Потім переводжу погляд на годинник на руці і розумію, що якщо затримаюся хоч на декілька хвилин, то Андрій Сергійович знову візьметься за свої бурчання. Наш начальник дуже вимогливий, іноді через його надмірну нахабність я вже починаю його боятися. Особливо стало не по собі, коли я як тільки прийшла на роботу, офісом почали розноситися чутки щодо його підкатів до новеньких дівчат.

Одного разу мені здалося, що подібне й сталося зі мною, але наступного дня я швидко відігнала від себе дурні думки, тим паче у мене як тоді так й тепер є на те причина: мій хлопець.

Востаннє поправляючи шифонову сукню, я вибігаю з кімнати, зачиняючи двері. Спускаюся з другого поверху на перший та проходжу через невеличкий коридор у кухню. Мій погляд піймає за плитою маму.

- Добрий ранок. Мамо, я вже йду, – підходжу до столу, де лежать тільки – но спечені млинці.

Світло – оранжевий колір виблискує своєю красою, тому я не втримуюся і складаю для себе один млинець, неакуратним рухом намазуючи по ньому шоколадну пасту. От би ще додати всередину полуницю.

Я надкушую досить великий шматочок, повільно насолоджуючись смаком із заплющеними очима. 

- Добрий ранок. Доню, ну ти хоч присядь і нормально поснідай.

Я розплющую очі, помічаючи на собі погляд мами.

-Я поспішаю. Все дуже смачно, дякую тобі.

Я підходжу ближче до мами та цілую її в щічку, паралельно обіймаючи за плече.

-Ти ніколи не змінишся, - усміхнено каже вона.

Я махаю головою на знак згоди, а потім ще раз усміхаючись, хапаю зі стільця сумочку з наміром йти на роботу.

-А тато де?

-Хіба ти не знаєш? Ви ж дві ранні пташки у цьому домі, які завжди й всюди поспішають.

Паралельно зі словами мами, я йду до виходу та схиляюся додолу, щоб взяти з шухляди бежеві лофери. Впоравшись із цим, я піднімаюся та випрямлено крокую до дверей.

- Мушу бігти, увечері побачимось, - кажу я, перевертаючи у дверях металевий ключ.

- Гаразд. Люблю тебе, - наостанок промовляє мама.

Я ще раз обертаюсь, дивлячись на неї через спину теплими очима. Мої блискучі вуста знову підіймаються в усмішці.

-І я тебе.

З цими словами я виходжу з будинку, потім минаю наш озеленений двір та коли зачиняю ворота, швидкою ходою прямую до автобусної зупинки, яка знаходиться за десять хвилин від нашого будинку.

Мої батьки - найдорожче у моєму житті. Я почуваюся щасливою як ніхто, бо поруч вони. Моя любов, моя підтримка, моє все. Мама з батьком працюють на заводі, додому повертаються пізно, тому ми і не так часто спілкуємося. Я ж навчалася на маркетолога і тепер працюю за своєю спеціальністю. Моя робота - це одна насолода. Тут я знаходжу натхнення до створення нових ідей. 
Очікуючи на автобус, я розблоковую телефон та заходжу у наші з Віктором повідомлення та помічаю нове, написане тільки вранці.

Доброго ранку, люба! Сьогодні затримаюся на роботі. Побачимося вечері.

Я з розумінням підходжу до його слів, бо знаю, як довго він йшов до того, щоб стати тим, ким є тепер. Довгі роки навчання, безсонні ночі на посаді стажера і тільки недавно він отримав власний з кабінет, і я відчувала велику гордість за цього чоловіка, коли отримала від нього фото з табличкою, на якій видрукуваним шрифтом висвічувалося: Хірург, Шевчук Віктор Олександрович.

Мою увагу забирає телефонний дзвінок. Я виймаю з сумки телефон, де висвічується ім’я найкращої подруги. Це Каріна.

Піднімаю слухавку, але декілька хвилин на лінії затримується мовчанка.

-Ало, ало, - повторюю я. – Каріно, ти тут?

Я забираю від вуха телефон та дивлюся здивованим поглядом, думаючи, що можливо Каріна помилково набрала мене. І коли я за крок, щоб скинути дзвінок, Каріна голосним криком мене зупиняє:

-Привіт, Дашунь, - чую, як на тій лінії ніжний голос захикується, наче дівчина пробігла неабияку дистанцію.

-Привіт. Ти де?

-Ти не повіриш, що я тільки-що побачила. Точніше, кого, - не може стримати захвату.

Та тільки я не розумію, про що вона говорить.

-Нам треба зустрітися. Вже, - каже так, ніби в мене нема іншого вибору.

-Але я запізнююся на роботу, - розчаровано протягую та знову дивлюся на годинник.

-Даша, ну, будь ласка. Не будь ти такою занудою. Гаразд, від цього залежить твоя доля.

Сперечатися немає сенсу, коли вона так наполегливо пропонує зустрітися, а з іншого боку її слова викликають велике зацікавлення, бо що може бути настільки важливе, щоб вплинути на моє життя?