1 розділ

Ранок... Такий чудовий, ніжний, неймовірний... Яскраві промені сонця пробиваються крізь вікно у кімнату. Легкий, теплий вітерець, дзвінкий голос пташок тільки підбадьорюють мене і на обличчі зразу ж з'являється посмішка. Обожнюю ці миті. Хочеться тільки посміхатися. 

Життя... Ніби просте слово, але ж скільки воно ховає у собі таємничого та цікавого. Життя- це диво, яке кожного дня підкидає нам різні сюрпризи, а які вони будуть, ми лише можемо здогадуватися.

Худко зібравшись, я прямую на роботу, але перед тим хочу привітатися з батьками.  

На кухні я бачу лише маму, тому вирішую спитати де тато:

- Добрий ранок. Мамо, я вже йду. До речі, де тато?

- Добрий ранок, доню. Чому так швидко? Сідай за стіл, поснідай хоч трішки. 

- Ні, дякую. На роботі пообідаю. Вибач, але я справді поспішаю. То де тато?

- Він умивається. Почекай, зараз прийде.

- Ні, не можу. Передай йому, що я пішла.

- Добре донечко. Бережи себе.

- Ви також. Цілую і обнімаю. Бувай!

- Бувай. Люблю тебе.

Мої батьки - найдорожче у моєму житті. Я почуваюся щасливою як ніхто, бо поруч вони. Моя любов, моя підтримка, моє все. Мама з батьком працюють на заводі, додому повертаються пізно, тому ми і не так часто спілкуємося. Я ж навчалася на маркетолога і тепер працюю за своєю спеціальністю. Моя робота - це одна насолода. Тут я знаходжу натхнення до створення нових ідей. 
Вже майже підходжу до офісу, як в мить переді мною з'являється Каріна. Це моя найкраща подруга, але інколи здається, що моя сестра. Ми знайомі ще з дитинства, тому завжди були разом. 

- Привіт сонечко, як ти? - уміхнено каже вона.

- Привіт Каріно, та нормально. А ти що така весела? - зацікавлено запитую я.

- Та тут таке трапилося... Вже не можу, розказую тобі, - її погляд такий загадковий. Що ж таке могло статися?

Такою радісною я бачу її завжди, але щоб настільки, ще не було. 

- Ну кажи вже. Цікаво ж, - не можу вже чекати. Так і кортить все дізнатися.

- Отже, я бачила Віктора... - тягне вона.

- Ну і що? - намагаюся її підштовхнути.

- Він був у ювелірному магазині. І знаєш, що сталося потім? - відводить погляд, ховаючи щиру посмішку.

- Та кажи вже.

- Віктор купив каблучку. Це чиста правда, я не брешу, на власні очі все бачила, - охоплює мої руки і мало не підстрибує до небес від щастя.

- Та ні. Ти мабуть все не так зрозуміла, - не вірю у почуте.

- А як це розуміти? Він хоче тобі освідчитися. Розумієш?

- Цього не може бути. Він казав, що спочатку кар'єра, а потім одруження. 

Віктор завжди мені казав, що спочатку хочу побудувати успішну кар'єру, а вже потім можна думати про спільне майбутнє.

- Та кажу ж тобі, що він збирається освідчитися тобі. Боже, я така щаслива за тебе, подруго, - дівчина тепло обіймає, радіючи за мене. Але я все одно не можу в це повірити.

- Каріно, годі вже. От кажу тобі, що це неправда. Зараз сама у цьому переконаєшся, - хочу пояснити, що вона помилилася, бо цього не може бути.

- Добре. Ходімо, у Віктора зараз прес-конференція на роботі, там і розкриється вся правда, - пропонує Каріна. Дивлюсь на неї, і ця впевненість в її очах не дає мені спокою.

- Ходімо. Я доведу тобі, що ти вкотре помилилася.

- Ага. Побачимо. Зачекай, а тобі не треба на роботу?

- Треба. Тому поспішімо, бо вже запізнююся.

- Добре.

Та все одно не вірю словам Каріни, це неможливо. Хоча в голові тепер уявляю, що і як зараз буде. Невже Віктор нарешті наважився на цей крок? Пам'ятаю, як в 10 класі прийшов до нас у школу. Такий був сором'язливий. Не помітивши, ми здружилися, ну а потім і все інше склалося. 
Двері до конферент залу відчинені, і мою увагу одразу ж привертає красиве тіло Віктора. Як завжди посміхається, поруч багато лікарів та журналістів. Краєм ока спостерігаю за головним лікарем, який продовжує:

- Тепер запрошую до слова нашого відомого та найкращого лікаря-хірурга Віктора Михайловича. Підтримаймо разом. Всі починають аплодувати, і я починаю на сцені Віктора. Боже, як же я ним пишаюся.

- Доброго дня всім. Дякую за те, що сьогодні ви всі з нами. Щоб стати лікарем, я подолав чимало перешкод та негараздів. Бували часи, коли руки зовсім опускалися. Але я не здався, тому що поруч були найрідніші для мене люди. Я кажу про свою родину та кохану дівчину. Саме вона була тією підтримкою та опорою, - його губи розтягуються у чарівній посмішці, а у мене ніби метелики у животі кружляють від його слів. - Я дуже за все їй вдячний, і вкотре скажу, як сильно її кохаю. Тому, сьогодні хочу представити вам мою половинку.

Серце так сильно б'ється, як ніколи в житті. Віктор говорить ці слова, а я досі не можу повірити, що це відбувається зі мною. Ніби прекрасний сон.
- Вікторіє Миколаївна, чи згодні ви стати моєю дружиною? - підходить до незнайомої дівчини, яка здається, також лікар. Плавно простягає їй обручку, яка виблискує вишуканим камінцем.
Віктор стає навколішки перед дівчиною, а у мене ніби мову відбирає. Відчуваю, як серце віддає шалені удари. І це вже, не через щастя і очікування чогось прекрасного. Прямо зараз, дивлячись на цих двох, моє серце кричить від болю. Груди здіймаються від важкого дихання, а ноги ніби оніміли. 

Хто це? Що це за дівчина? Чому Віктор називає її коханою? Що взагалі тут відбувається?
Всі ці питання накопичуваються у моїй голові, але я навіть не знаю, що й думати. Мене охоплюють біль і приниження. За що він так зі мною?

Повільно відчуваю, як сльози хочуть з'явитися на моєму обличчі, але стримуюсь. Дивлюся на них і ледве стримуюся.

- Дашо, ти як? Ходімо звідси. Ти чуєш? Дашо!?

Каріна щось питає, та все ніби йде повз мої вуха. Я не можу досі збагнути, що тут коїться. Але я точно знаю, що не маю ніякого бажання дивитися на цих двох і залишатися тут хоча б на хвилину.

Я хутко вибігаю і все таки починаю плакати. Каріна починає заспокоювати, але мені так погано і боляче, що більше не можу тримати все в собі.