Глава 13. За золотими стьожками

Тепер і на мої плечі лягло хутро. Видихнувши із полегшенням, я пішла слідком за служницями, дорогою поглянувши на Алію Золіссу. Я надіялася піймати її похмурий погляд. Та де! Дівчина аж випромінювала непідробні доброзичливість та радість. Вона ще й помахала мені на прощання рукою. І я не стрималася…

- Успіху тобі, - пролепетала я, відразу ж прикушуючи кінчик свого язика – ото ще несусвітня дурепа.

За порогом на мене очікувала Маніса.

- Насправді, ви виступили просто чудово, - поблажливо посміхнулася вона, немов була моєю першою шкільною вчителькою, а я - її ученицею. Хоча, мабуть, так воно і було насправді.

- Та я була за крок від провалу, - тереблячи м’якеньке хутро накидки, я ледь пленталася слідом за нею, відчуваючи, що знеможена до решти.

В розкішних апартаментах, що стали моїми – принаймні, на той час, доки я могла залишатися у цьому світі – переступивши поріг, я відразу ж скинула хутряне пальто просто собі під ноги, бо від швидкої ходи по коридорах мені в ньому зробилося надто спекотно.

- Гадаю, ви маєте скинути цю гидку ганчірку теж, та змити із себе бруд, - прямуючи слідком за мною, порадила Маніса.

- Що? Га?.. – зупинившись посеред вітальні, я немов уперше оглянула сірі стіни, широкий білий диван, дві витончені вази із білими трояндами.

- Бо виглядаєте ви в ній… м’яко кажучи, не зовсім пристойно.

- Справді? – тільки тепер я помітила на чорному шовку потворні плями майже засохлого слизу. – Мабуть, випацькала та потвора, із Бра Мар, що вела мене до ями, - прошепотіла я, з огидою морщачи носа та, підібгавши тканину, оглянула чималий синець на коліні.

- Я розумію, що понад усе вам хочеться упасти до ліжка й відпочити, проте я б порадила спочатку прийняти ванну й переодягнутись.

- Та звісно, - я увійшла до спальні й, ставши брудними босими ногами просто на білий килим, зазирнула до видовженого круглого люстерка.

Який жах, подумала я, обережно поправляючи розкошлане волосся – одна косичка розкрутилася та звисала біля чола, інша нагадувала свіже вороняче гніздо. Обличчя було аж надто блідим, а кінчик носа добряче зачорнився – тепер я ще більше була схожа на кішку.

Нарешті, відхиливши золотисті стьожки, під мелодійний передзвін дзвіночків я увійшла до ванної кімнати, проминула люстерка й сіла на дивані, замислилась.

- Прошу до ванної, - за кілька хвилин гукнула служниця, вказуючи на біле диво на ніжках; всередині вже парувала запашна купіль.

- Що ж, треба як слід поніжитися, можливо, що й востаннє… - пробурмотіла я, важко підводячись та сходячи по східцях, поволі занурюючись у воду.

- Та зніміть із себе нарешті цю мерзоту, - вхопила мене за руку Маніса, майже силоміць здираючи з плечей накидку.

Нарешті тепла вода привела мене до тями. Я трохи розслабилася, зімкнула повіки та ще раз пригадала все те, що мені довелося пережити у залі зі сценою.

Здається, я непогано виступила, думала я, аби ж не ця прикра пригода із потраплянням у Бра Мар. Он як я осоромилася. Що ж, добре, що хоч живою залишилася. А який підступний той Віллі Парр. І якщо він настільки вправний, що зміг знайти мене в Імлисому світі, мабуть, не зупиниться тільки на погрозах, а спробує якось зашкодити.

Відчувши на своїй потилиці вправні руки, що розплутували волосся, я аж підскочила й розплющила очі, помічаючи поряд із собою уже знайомих служниць.

-  Не бійтеся, пані, - посміхнулася до мене Маніса, - маємо привести ваше волосся до ладу, вимити й гарно розчесати.

- Пані… - пробурмотіла я. – Ото ще… - і раптом затнулася, тому що побачила за високим, аж до підлоги вікном щось таке, що здивувало мене не менше ніж Бра Мар.

Ні, мабуть, я марю, або цей палац знаходить занадто високо над землею, або ж замість скла – збільшувані лінзи, чи це просто гра уяви. Та мало що могло бути – тільки не це.

Тож гарно вимившись, я вилізла із ванни, одягнула довгий білий халат, узула капці й спочатку підбігла до вікна, визирнула назовні й аж скрикнула, повільно задкуючи. Бо здавалося – ще мить, і я втрачу рівновагу та, розбивши собою прозору перпону, полечу донизу. А там - зачеплюся за велетенські гілки, або ж розіб’юся на смерть. Тому що… тому що просто переді мною розкинувся дивовижний краєвид – я побачила стовбури велетенських дерев, що закривали собою простір, із гілками, що були завширшки із автомагістраль, а вдалині – то й взагалі розширювалися у площі із рядами будинків. Донизу звисали трохи тонші гілки, і зелене листя шурхотіло над цими химерними вулицями шатром, утворюючи присмерк, по відшліфованій до блиску корі туди й сюди сновигали кото-люди, в заглибинах серед неймовірно високого моху поблискували озера. І цей дивовижний ліс простягався аж ген до видноколу.

- Що вас так налякало, пані? – підбігла до мене Маніса, її руді кучері аж сяяли у відблисках кришталевих світильників на тлі соковитої зелені.

- Це що, велетенський ліс? – вказала я за вікно.

- Ви дивитеся на східний бік від палацу, - я геть нічого не втямила.

- Це що – вже інший світ… там?

- Це все – Сагнурія.

- Але ті дерева такі величезні, що годі й осягнути. Ні, я досі ніколи таких не бачила.

- Наша імперія розміщується у Серединному світі, - пояснила мені служниця, дістаючи із полички баночку із розтиранням, вона присіла біля мене навпочіпки та почала обережно змащувати зранене коліно. – І що в цьому дивного?

- Але ж… але ж коли я була у вітальні, та й із вікна своєї спальні – чомусь я не бачила цих дерев. Тобто… не помічала, що будівлі палацу стоять на товстенній гілці, чи стримлять зі стовбура, на сучку, чи як там воно є.

- Саме цей палацовий комплекс розміщено на найвищому пра-Дубі, на найвищій верхівці, і ви дивилися зі сторони, вікна якої виходять на захід, у бік Безкінечної долини, там справді багато простору й ніщо не заступає світла.

- Але ж обидва палаци - на гілці?

- Звісно.