Глава 12. В Імлистому світі Бра Мар. Повернення

За метр переді мною вигулькнула істота, що нагадувала величезного равлика без мушлі. Повільно рухаючись у мій бік, химера повзла на кількох хвостах-присосках, над якими коливалося її драглисте тіло – овальне, видовжене вгору, мов палець, із молочно-білим оком посередині. У сутінках важко було помітити, якого кольору була його шкіра, мабуть, землисто-сіра, або ж рожевувата, хтозна, однак вона була волога, як і у того, хто притискав мене до себе.

- Мабуть, я потрапила до світу Бра Мар? – схлипнула я, марно надіючись розчулити нападника, та все ж таки це було хоч щось. Не можна ж було дозволити йому тримати мене в обіймах вічно.

-  Таки в Бра Мар, - заслинив мене нападник.

Тим часом химерних істот побільшало, вони сповзались звідусюди, вигулькували з пітьми, плямкаючи мацаками та блимаючи очима без зіниць. А потім додолу упала біла тінь привида із чорними проваллями очей. Химери відсахнулись, а привид рушив просто до мене, простягаючи напівпрозорі руки та шамкаючи ротом.

Я запізніло збагнула, що мій рот теж був вільний, та знову почала магічну абракадабру, от тільки не встигла дійти й до середини, як привид, налетівши на мене коршуном, вихопив зі слизьких обіймів, підніс в повітря.

- Ааааа!!! – заверещала я, навіжено дриґаючи ногами, тим часом як привид шугав зі мною на оберемку в пітьмі. Я геть нічого не бачила, крім неясних обрисів десь внизу, неначе там був горбистий ландшафт, абощо. Густа волога імла забивала подих, тепле повітря обвівало шкіру – а привид ніс і ніс мене кудись вперед, злітаючи то вгору, то вниз, а потім шугнув просто у бік похмурої споруди, що з’явилася немов нізвідки.

Нарешті ми проминули темне провалля входу, занурилися в похмурий лабіринт із коридорів - і вигулькнули всередині величезної зали із сірими кам’яними стінами, по яких стікала вода. Кілька смолоскипів тьмяно освітлювали простір, надміру вологе повітря було насичене густою кіптявою.

- Володарю, я піймав дівчину! – прошамкотів привид. І, шугнувши донизу,  кинув мене просто на підлогу, аж я боляче обдерла коліна об камінь.

Опершись на долоні, я підвела погляд та побачила перед собою зарослі мохом східці. Вони закінчувалися біля підніжжя трону, на якому сиділа жахлива потвора. Це був циклоп із велетенським черевом, яке звисало йому аж на коліна, землисто-сіра шкіра оголеного торсу сяяла від поту, широкі темно-сині штани спадали до босих стоп, довгастий ніс звисав, немов у індика над губами-варениками, єдине око було крихітне й губилося у рясних зморшках бородавчастого обличчя.

- Дякую тобі, Ашуше, - заревів циклоп, важко підводячись на троні. – Непогана здобич. Ось, маєш, - і кинув в повітря якусь шматину. Вхопивши її, привид аж заскавчав та заметався в повітрі, роздмухуючи полум’я у смолоскипах.

Мені кінець, подумала я, сідаючи просто на камені, огортаючи груди долонями та підтягуючи коліна.

- Не бійся, крихітко, - тим часом потвора рушила донизу, важко переставляючи ногами. – Тобі тут буде добре.

Я відсунулася трохи назад, не наважуючись поглянути угору. Хоча… треба було щось робити.

І тут я знову побачила почвар, схожих на слизькі пальці. Вони сиділи, щільно скупчившись в кутку, у деяких навіть не було очей.

- Що за… - відсахнулась я, здригаючись від огиди. – Це що таке? – і вмовкла, тому що огрядний велетень стояв уже просто наді мною.

- Це поліпоїди, - рикнув циклоп. Нахилившись наді мною, провів пальцем по спині, поцмокав губами. – Що, змерзла? Гей, Ашуше, поклич сюди служницю, нехай принесе дівчині вдягання та визначить для неї місце.

За якусь мить у кімнату вповзла химера, що нагадувала дощового черв’яка – слизька й потворна, вона мала кілька тоненьких рук, а на голомозій голові блимало два ока з довгими віями. Наблизившись до мене, вона розгорнула невеличкий пакуночок, який притискала до грудей, стріпнула ним, а потім накинула мені на плечі довгу чорну накидку.

Хоч щось хороше, подумала я, з полегшенням загортаючись у слизький шовк.

- Володарю, - пискнула потвора, - куди доправити дівчину?

- Поки що помісти в одну із ям, накрий пітьмою.

Привид сполохано заметався по залу – і увійшла ще одна особа.

Тепер це була циклопа, не менш огидна на вигляд.

- Таточку, Ви хочете використати її для втіхи чи на їжу?- писклявим голосом спитала вона, обходячи мене довкола та мацаючи руками.

- Хм… поглянь, яка свіженька. Мабуть, треба дати молока, і тоді…

- А можна, я спочатку зріжу її волосся? Погляньте, яке красиве.

- Звісно, доню, - дозволив циклоп, і я відчула, як моє серце пропустило удар – мене з’їдять?

- А ще у неї сережки із діамантами! – вищала циклопка, тим часом як черев’якоподібна істота, вхопивши мене за руку, мовчки потягнула кудись у бік.

- То забереш і сережки, - почула я, проходячи повз поліпоїдів – то он чиї всевидячі очі слугують кульками для голосування.

Всевидячі очі… от цікаво, а як ними користуватися?

Пірнувши у темний коридор, я знехотя переставляла ногами, уявляючи собі смердючу темну яму, до якої мене заштовхне потвора.

- А що буде потім? – прошепотіла я, холонучи від страху. – Хочу додому… Ні, це неможливо, що я тут… Тут так мерзенно, й … усе це просто неможливо.

- Годі бурмотіти, - раптом прошипіла потвора. Вп’явшись чіпкими пальцями, вона сильно смикнула мене за руку, аж я скрикнула. – Подумаєш, яка цяця! От зараз сядеш до ями, налізуть блимаки, тоді побачиш, що таке мерзенно.

- Які ще блимаки? – я роззирнулася довкола, помічаючи, як серед цілковитої пітьми зблиснув слабенький вогник, потім ще раз.

- Що за почвара вештається по підземеллях? – черев’якоподібна істота турнула мене вбік, і я боляче вдарилася об кам’яну стіну. – Стій тут!

Та я вже помітила, як у зеленкуватих відблисках до мене метнулася змія. Підстрибнувши вгору, вона зі свистом розсікла повітря та закрутилася на моєму пальці.

А потім тишу порушили звуки боротьби. Хтось голосно хекнув, почувся глухий удар, мерзенне чавкання та стогін химери; тихі кроки, немов хтось скрадався навпомацки, й нарешті я почула знайомий голос: