Глава 11. Умань, Хортиця та мотанка

- Привіт, я з України, - зійшовши на сцену, сказала я, несміливо поглянувши у бік головного столу. Чомусь мені здалося, що моє плаття виглядає недоречно та навіть безглуздо – аж надто претензійне, пишне. І… коли я його скину, то в чому залишуся? Що, в корсеті й панталонах?

Господи, Валеріє, а навіщо тобі його скидати, подумала я, ні танців, ні бойових мистецтв ти не демонструватимеш, оголеною стрибати по сцені теж не плануєш, тоді що?

І раптом в голові сяйнула несподівана думка, від якої я зробила глибокий вдих і посміхнулася, намагаючись не заверещати від радості. Дякую вам за ідею, дівчата, подумала я, мало не цілуючи саму себе у руку.

- Мене звуть Валерія Задніпровська, і я вмію відтворювати красу, -  впевнено звернулася я до зали, перевела щасливий погляд у бік головного столу, стріпнула волоссям, непомітно підморгнула Аллабіну Фішкеру та міцно стисла кулак, поворушила пальцями, і коли відчула, як заворушилася на пальці змія, зімкнула повіки, прошепотівши одне із найпростіших заклять.

Результат перевершив усі мої сподівання. Ще не розплющивши очей, я відчула живодайні бризки фонтану «Змія» - як я надіялася, адже уявила соковиту зелень та потужний 18-метровий стовп води, який вилітав із пащі величезної кам’яної рептилії, яка скрутилася просто посеред дзеркальної поверхні ставу. Я ще й додала картині барв та чіткості, й тепер це було казкове видиво, відтворене у просторі.

- Фонтан «Змія» в Уманському парку Софіївка, - я вказала долонею на хитке зображення та матеріалізувала пензлика, палітру.

Злегка вмочивши кінчик у фарбу, я ще додала струменю блискіток та шумовиння, потім порозкидала по деревах сонячних зайчиків, забарвила поверхню води у синій колір та домалювала лебедів, потім розширила панораму та провела догори ледь видиму звивисту доріжку, розцяцькувала усе дубами, воздвигала пагорб і на вершечку – Світовита, біля нього дві темні тіні, що переплелись в обіймах, й нарешті – величезне золоте сонце, що вигравало, мов на Великдень та створювало промінням рамку.

Закінчивши пейзаж, я непомітно блимнула поглядом у бік Дениса й зашарілась – він не зводив з мене очей. А може, мені просто здалося. Та хай там як, картина вийшла пречудова.

Як не шкода, а мені довелося знищити цю красу, аби відтворити наступну.

Тепер я розділила простір на дві горизонтальні частини. Спочатку заповнила простір кольором - вгорі зафарбувала блакитним, внизу – пісочно-бурий. Потім опрацювала об’єкти більш детально: вмочивши пензлик в сіре, рівно посередині, як того вимагала перспектива, зобразила стару козацьку церкву, додала позолоти, розкидала кілька зелених кущиків, по небу – білих пухких хмарок, трішки нижче пронизливо-синє Дніпро.

Після того зібрала всі сили в кулак, зробила дуже глибокий вдих, намотала на палець і вирвала з голови довгу волосину, прошепотіла потужне трансформаційне закляття. Довкола мене відразу ж затріщало, запалахкотіло – і я опинилася у сховку із помаранчевого полум’я, що геть не опікало, зате тканину жерло добре.

 Немов Мати Божа Почаївська, встигла подумати я, зостаючись геть без одягу. Та це мене не злякало, я знала, що робити далі. Нашіптуючи та вириваючи волосся, я матеріалізувала довгу додільну сорочку із сірого конопляного полотна, вишиту по подолу, горловині та рукавах древніми узорами – червоно-чорно-руді маки та чорнобривці, солярні знаки, дерева, пташечки, зверху –  зелено-бура картата запаска; стан обкрутила червоним поясом; груди прикрасила кількома разками коралів й бурштиновим намистом; у вуха просилила золоті ковтки. Як добре, що майстер перукарської справи так вдало вклав моє волосся, подумала я, нашвидкуруч пов’язуючи червону стрічку та затикаючи косички над скронями квітками. Насамкінець підмалювала брови – аби були ще виразніші, та покусала губи.

Коли я вийшла із полум’я – то виглядала майже як Катерина на однойменній картині Т.Шевченка, на ногах не була взуття, і мої рожеві пальчики розчулили навіть мене саму.

Ще одне закляття – і переді мною з’явилися кольорові нитки й тканина. Я вихопила сіре полотно й скрутила валик, накинула ще один клаптик, сформувала голову та намотала на обличчя червоний хрест; створила ляльці тулуб, руки; під шиєю примотала першу спідницю, вишиту таким же узором, як і на моїй сорочці, потім верхню; вишитий фартух, пояс, стрічка, хустина – і мотанка готова.

Я намагалася її якось оживити за допомогою закляття, та все марно. Лялька крутилася на місці, підстрибувала і навіть маяла руками, але я не могла видобути із неї того, що мені хотілось. Я  відчувала, що поступово втрачаю сили, тому швидко домалювала на своїй картині двох козаків та привела їх до руху. Вони навіжено вистрибували, розмахуючи шаблями, а під ноги їм простилалися барвисті домоткані доріжки. Я спромоглася зобразити ще й трійчасті музики, вони сиділи під церквою та навіжено трощили бандуру, сопілку й бубон.

Тоді я вхопила до рук щойно створену мотанку та, притуливши до грудей, спробувала викликати за допомогою неї усіх створених раніше.

Першою прибула Катря. Вимахуючи вишитими рукавами та маячи стрічками, вона пішла у танець, за нею вихилясом ще три ляльки, й нарешті – чудовими білими птахами аж попід хмарами полетів ключ вишитих рушників.

За ними рядком по небу полетіли птахи Марії Примаченко, а побіля біленьких хаток – кольорово вибухнули розкішні квіти Катерини Білокур.

Може, й не все вдалося, як я напланувала собі спочатку, проте результат мені сподобався, тим більше, що таке дійство я витворювала вперше.

Раптом я піймала на собі пронизливий погляд Алії Золісси, й у мене запаморочилося в голові, потемніло в очах. Потім щось почало шпигати у спину, дряпати за ноги. Спантеличено озираючись довкола, я відчула, що ось-ось впаду. І що тоді? Лерко, зберися на силі, подумки наказала я сама собі й, ставши перед панорамним «полотном», втомлено вклонилася у бік Комісії.

А я не марно підморгувала Аллабіну Фішкеру, встигла подумати я, помітивши, що він намагається щось мені повідомити – малює пальцями в повітрі квадрат, скручує його в сувій, чи щось таке.