Глава 10. Флейта, арфа і танець на склянці

Арфаліка Шопенна поважно зійшла на сцену та назвала своє ім’я.

- …баронеса із Підвітряного королівства земель Амаги, - високо задерши підборіддя та поблискуючи скельцями окулярів, майже проспівала вона, а потім блискавичним помахом руки намалювала в повітрі сріблисте коло.

Ага, застосувала магічне заклинання, подумала я, зараз почне діставати із просторового отвору якісь предмети. От цікаво, які ж таланти має ця пещена аристократка? Мабуть, вона поетка, або романістка. Бо чим ще може займатися юна баронеса, он які у неї пещені долоньки, та й зір зіпсований.

Проте, на мій подив, дівчина витягнула зі сріблистого кола якийсь довгастий предмет, приклала його вуст, стріпнула волоссям – і в просторі полилася чарівна мелодія. Я аж перестала дихати й схопилася за груди, а із очей полилися сльози, а губи самі собою прошепотіли:

- Та це ж флейта…

- Ага, чарівна флейта земель Амаги, - не менш схвильовано відгукнулася Мірабелла Флорензія.

Квітів у її вінку аж наче як побільшало, я з подивом помітила, що й сукня повільно перетворюється на величезний букет – тонесенькі зелені вусики тремтять у повітрі, шукаючи опори, розгортаються нові листочки, а барвисті пелюстки схожі на крильця метеликів.

- Я в захваті, ніколи раніше такого не чула, та це щось неймовірне!

- Тихо, не заважай слухати, - похмуро буркнула Дуду Велобіга.

- Точно, - запобігливо підтримала її Алія. А потім, нахилившись до мого вуха, прошепотіла: - Не треба так захоплюватися, он, у наш бік уже дивляться.

- То й що?

- А то, що Арфаліка – наша суперниця, і якщо вона переможе…

- Я б не надто вірила у її брехні, - буркнула Дуду. – І взагалі, сидіть собі та слухайте, скоро й до вас дійде черга.

Але мені потрібно було конче відволіктися, адже мелодія була настільки прониклива й потужна, що я могла б повністю втратити самовладання та впасти у відчай. Звісно, як мені перемогти таку суперницю? Та ця її гра на флейті схожа на чари! Перед моїми очима повсякчас миготіли бризки водограю, зринали гірські масиви Карпат, червонуваті гриви мустангів, на яких скачуть індіанці, туманні ранки та всі кольори райдуги. А дівчина знай перебирала пальчиками по клавішах та дула у флейту, граційно вигинаючи стан, демонструючи усі свої принади. Її біляве волосся розсипалося по плечах та впало на обличчя, стрункі ніжки коливалися, немов їх здувало вітром  - ще мить, і Арфаліка відірветься від сцени та полетить, її понесе у незвідану даль на хвилях потужної мелодії флейти.

Аж раптом гра урвалась, дівчина відірвала музичний інструмент від вуст, випростала із ним руку вперед та завертіла у повітрі так швидко, що утворилося сяюче коло. Яке… відділившись від пальців, стрімко полетіло геть, розтануло в повітрі. Натомість, немов нізвідки, з’явилась арфа. Злегка вклонившись, Арфаліка сіла на крихітний стільчик, припала обличчям до струн, відхилилася назад – і її пальці заметалися, запурхали, немов метелики, що билися крильцями об освітлене вікно.

- Бах, «Токката і фуга ре мінор», - прошепотіла я, відчуваючи тривожність та піднесеність водночас.

У відповідь Дуду окинула мене осудливим поглядом та підібгала губи.

- О, ти так гарно знаєшся на музиці? – облесливо обізвалася Алія.

- Цей композитор із її світу, - буркнула брюнетка.

Мірабелла мовчала, але за неї говорили квіти – вінок на голові тремтів, пелюстки скажено сипалися додолу, заснувавши увесь простір навколо нашого столу.

Граючи на арфі, дівчина захопилася, її вуха нашорошилися, очі заплющились – і якоїсь миті вона відстовбурчила хвоста та занадто широко розвела коліна, аж стало видно білу смужку її білизни – а мені зробилося за неї трохи незручно, що така вишукана панянка може осоромитися.

Проте далі сталося щось таке, що розвіяло усі мої побоювання до решти.

 Завершивши гру, Арфаліка поважно зняла окуляри, намалювала в повітрі коло та закинула окуляри туди, потім прудко зіскочила зі стільця, із вискотом відштовхнула ногою арфу, різким рухом зірвала із себе бордову спідницю й крутнулася на місці. Вона голосно вигукнула якусь незрозумілу фразу – і арфа просто на очах перетворилася на химерне підвищення, схоже на ударний музичний інструмент, що називався литаври, або на величезну чашу. «Чаша» стояло на опорах, а просто над пласкою поверхнею стриміла жердина, всередині прозорих стінок зеленкувато відсвічувала вода. Тепер струнке й досконале тіло конкурсантки - приховане хіба обтислою напівпрозорою блузкою-комбідресом, можна було роздивитися ще краще. Занадто високі підбори підкреслювали витонченість гомілок.

- Та ця Арфаліка просто майстер себе презентувати, - прошипіла Дуду, і її очі зловісно зблиснули.

- Що, украла твою ідею? – схоже, Алія геть забула про застереження Віллі Парра й продовжувала наживати собі ворогів. – Адже ти, як майстер бойових мистецтв, теж мусиш скинути із себе цю блискучу обгортку. Ех, випередила тебе баронеса, нічого не вдієш.

- Стули пельку, - засичала Дуду.

Тим часом Арфаліка легко злетіла над підвищенням та вхопилася руками за жердину. Просто із простору залунала навіжена мелодія - і вона завертілася довкола жердини, то злітаючи вгору, широко розводячи ноги, то зависаючи над поверхнею «литаври», обіймаючи жердину навіть хвостом та припадаючи всім тілом.

- Танець на пілоні, - видихнула я. – Оце майстерність.

 Аж раптом, коли скрипки завищали, як скажені, дівчина-кішка… злетіла вгору й з розгону впала у воду, майже злившись із сяючим аквамаринон, так що навсібіч полетіли бризки. Вона підпливла до прозорої стінки та, немов русалка, приклала долоні й випнула обличчя, посміхнулася й заколивала хвостом. Коли ж Арфаліка виринула з води та сіла на край «чаші», по її шкірі й волоссі збігали рясні струмки, а одяг на прекрасному тілі став майже непомітним.

Потім дівчина ще й вигнулася дугою, безсоромно виставивши на загальний огляд маленькі гострі груди, та, немов змія, полізла по жердині, перевернулася догори ногами, зробила в повітрі шпагат, знову упала в воду та забилася по дну, мов риба. Через прозорі стінки підвищення можна було гарно все роздивитися, і коли Арфаліка граційно вигиналася та звивалася у воді, зеленаве світло створювало враження таємничої фантасмагорії.