Глава 9. З кожним може трапитися?

На щастя, до нашого столика підійшов лакей та унеможливив продовження суперечки. Він поставив посередині таріль із п’ятьма білими кульками, залитими жовтуватим соусом, поналивав у чашки із глечика пінистий напій коралового кольору, що мав приємний аромат суничного варення та молока, потім, поважно обходячи стіл, навіщось поклав перед кожною із нас додаткові серветки із золотавою вишивкою, та я навіть не звернула на них уваги, настільки була поглинута переживаннями.

- Оце і все? – тим часом невдоволено звиснула Алія, зіпнувшись над столом та жадібно принюхуючись до кульок, немов лисиця. – Чому мовчиш, га? – безцеремонно звернулася вона до лакея. – Мерщій відповідай, коли тебе питають.

- Ото вже манери, - поза спиною у неї тихенько фиркнула аристократична білявка, закотивши очі та презирливо скрививши губи. – Так і видно селючку. – А потім, піймавши мій зацікавлений погляд, додала: - Я – Арфаліка Шопенна, баронеса із Підвітряного королівства, - на те я лишень розгублено закліпала, - колишні землі Амаги, чули про такі?

- Ні, - знітилася я.

- Ну… буває, - Арфаліка байдуже відвела погляд, зблиснувши скельцями окулярів.

Тим часом Алія ніяк не могла угамуватись.

- А я навіть не встигла поснідати, - вищала вона, - бо гадала, що на прийомі у імператора буде всього доволі. А тут таке. А що воно таке? – і вона колупнула виделкою кульку, розкришивши її на тарелі. – Тьху, звичайнісінький сир, та ще й з ізюмом. А немає чогось ситнішого, наприклад, смаженого м’яса, копченої птиці, риби, або хоча б коктейлю зі свіжою кров’ю?

- Деякі із цих страв подаватимуть пізніше, - чемно відповів лакей.

- В житті такого не бачила! – загортаючи ложкою розкришений сир, задирака пожадливо його з’їла, немов ненавмисне пошкодивши ще й сусідні кульки та повигортавши майже увесь соус. - Просто якась бридота. Ненавиджу молочні страви, у мене від них здуття.

- Фе, - зморщила крихітного носика білявка й демонстративно відкинулася на спинку крісла, її лакований туфель ударився об стіл зісподу.

- Щось не так? – Алія аж щойно помітила її активність. – А, я зрозуміла – ти пропонуєш мені свій сир? – зухвало вигукнула вона. - Що ж, дякую, я не відмовлюсь.

Дуду Велобіга, мабуть, теж не снідала, бо, не чекаючи, доки Алія вичистить таріль до решти, забрала свою кульку та почала повільно їсти, у її карих очах зблиснула прихована загроза. Я теж потягнулася за сиром і скромно відламала половинку від порції, посмакувала.

Дівчина у квітах замріяно дивилась у бік імператора, здавалося, її геть не цікавило те, що відбувалося за нашим столом.

- О, Мірабело Флорензія, куди це ти спрямувала світло своїх синіх прожекторів? – знущальним тоном звернулася до неї Алія, голосно відсьорбуючи з чашки. – Мммм… смачно! А ці сирні кульки геть і не погані, так Валеріє?

У відповідь я гикнула, звичайно ж, ненавмисно, та відразу ж залилася гарячим рум’янцем.

Алія втупилася в моє обличчя, кілька секунд помовчала, а потім голосно пирснула і зареготала, дриґаючи ногами, аж усі довкола подивилися в наш бік. Її сміх був голосний, аж майже істеричний, і такий невпинний, що навіть головний камердинер не стримався.

Боковим зором я помітила, що він відійшов від крісла імператора та рушив у наш бік. І хоч до нашого столу уже метнулася служниця та спробувала вгамувати Алію, закликаючи її поводитися достойно, Віллі Парр все ж нахилився та щось зашепотів дівчині просто на вухо. Я помітила, як його долоня лягла на її плече, і пальці міцно вп’ялися в шкіру, злегка труснули. Тільки після цього Алія втихла.

- Вибачте… - пробурмотіла вона, злодійкувато озираючись довкола та поправляючи руді кучері. – Просто не спала всю ніч, моя матінка дуже хвора, розумієте… я випила ліки, а вони затуманюють свідомість. Вибачте мене.

- Нічого, з будь-ким може трапитися, правда ж, дівчата? – майже загрозливо прошипів головний камердинер, зупинивши уважний погляд на мені.

Я аж здригнулася, із подивом помічаючи разючу схожість – між ним та Алією. Та вони ж мов брат і сестра, подумала я, видушуючи із себе вдавану посмішку.

І тут нарешті озвалася Мірабелла Флорензія, її ніжний голосок звучав, мов срібний передзвін.

-  А я до останнього вірила, що все буде по-чесному, - промовила вона, провівши рукою по віночку на голові, а потім струшуючи дрібні квіткові пелюстки із волосся додолу.

Я вкотре подивувалася – бо на паркеті пелюстки перетворилися на виткі зелені стебельця, що, немов живі, поволі почали сповзатися до ніг дівчини.

Мабуть, крім мене таке явище нікого не здивувало, бо всі знай собі дивилися  у різні боки, тільки Дуду зосередила похмурий погляд на Віллі.

- Ви ж не входите до складу Комісії по відбору наречених? – хрипким голосом спитала вона, а її нижня щелепа трохи висунулася вперед. – Бо в іншому разі я відмовляюся продовжувати цю гру.

- Запевняю, жодного впливу на рішення Комісії я не маю, - пробурмотів головний камердинер.

Аж занадто чемно вклонившись, він позадкував. Коли ж розвертався, я вловила миттєвий погляд, кинутий на Алію, у ньому були злість та засторога.

- Бо якщо у мене виникнуть хоча б якісь підозри, - крізь зуби просичала Дуду, випростовуючи вперед долоню та просвердлюючи спину Віллі Парра нищівним поглядом, а потім зупиняючись на обличчі рудої конкурентки, - я миттю дам про це знати своєму братові, - і вона сяйнула чималим каменем, що був – о жах! – вживлений просто у її долоню.

Плечі Віллі Парра сіпнулися, але він не обернувся. Та я просто шкірою відчула, як від нього заструмувала таємна загроза, перемішана зі страхом.

- О, тепер я цілком спокійна, - усміхнулася Мірабелла Флорензія. – Не знаю у всесвіті нікого, хто б наважився кинути виклик чорним магам-звіздарям.

Усе це тривало, може, якихось кілька хвилин, проте мені здалося, що минула вічність. Я зрозуміла, що крім офіційних конкурсних завдань на мене чекають ще й неабиякі випробування – Віллі Парр, звісно ж, буде підтримувати та по-всякому проштовхувати свою сестру, чи хто вона йому така, та й сама Алія ще та нахаба – хитра й підступна.