Глава 8. Під дією чарівного зілля

- Ну ось, нарешті ви повністю готові до церемонії знайомства, - задоволено оглядаючи просторові ілюзії – мотанку Катрю, пейзаж «Цвітіння бузку в Софіївці» та вишиту трипільськими орнаментами серветку, підсумувала моя служниця, стираючи усе разом швидким помахом руки, так що в повітрі не зосталося і сліду. - Принесіть хтось передобідній напій.

- Але все це виглядає, мов сон, - беручи із таці мініатюрну чашечку із кавою, я гучно відсьорбнула та випила уміст одним ковтком. Служниця миттю долляла ще, та я вирішила не ризикувати – і так аж підстрибувала на місці, немов від допінгу.

- Тоді маємо рушати, - Маніса показала на годинник, що бемкав собі тихенько в кутку. – Залишилося не так вже й багато часу.

- Рушати, то й рушати, - я задерикувато стріпнула хвостом, аж сама подивувалася, як швидко звиклася із новою частиною тіла.

- Допоможіть пані зі взуттям.

Зав’язавши на оксамитових черевичках шнурівку, дівчата-кішки завмерли у звичних позах.

Маніса обійшла довкола мене й подула в паличку. Двері відразу ж розчахнулися – і на порозі постав доводі симпатичний юнак, одягнутий у темно-синій костюм-трійку, що вдало відтіняв яскраво-рудий колір його волосся. Чорна сорочка, замість комірця, мала пишне мереживне жабо із чималим зеленим каменем, що аж виблискував гранями, такого ж кольору були його очі – трохи розкосі, як у всіх решта мешканців цього світу, відтінені світлими віями та окреслені густими бровами. Стрункий, підтягнутий, незнайомець аж палав завзяттям, я на фізичному рівні відчула потужну чоловічу силу, що струмувала від його постаті. Та чому так боляче стиснулося серце, немов поряд із ним я передчувала якусь небезпеку?

- Вітаю, я – головний камердинер імператорського палацу, Віллі Парр, - тим часом густим оксамитовим баритоном звернувся до мене незнайомець.

- Вітаю… - пробелькотіла я, зашарівшись від його пильного погляду.

- Конкурсантка готова до виходу, - злегка вклонившись, доповіла Маніса.

- Прошу йти за мною, - головний камердинер (а я уявляла, що це мав би бути статечний сивочолий дядько) поважно випростав долоню, сяйнувши перснем із чималим зеленим каменем, показуючи напрям. Я відчула, як заворушилася змія на моєму пальці та зойкнула.

- Щось не так? – він розвернувся аж занадто стрімко, не очікуючи, я  вдарилася об його груди та закопалася обличчям в жабо, вдихнувши запаморочливий трав’янистий аромат; мій ніс був занадто близько від його шкіри, і я навіть відчула ледве вловимі нотки поту, від чого моя голова пішла обертом.

- Ні, все гаразд, - паленіючи від сорому, я закусила губи та мало не розплакалася через свою незграбність, ще й відступаючи назад, спіткнулася.

- Хм… - видихнув головний камердинер, підхоплюючи мене за стан. Мить – і я опинилася в його обіймах.

Підтримуючи за стан, Віллі Парр примружив очі, а його вуста розтягнулися у доброзичливій посмішці.

 Господи, який чудовий хлопець, із вдячністю подумала я, сповнюючись до головного камердинера безмежною довірою, який щирий у нього погляд, він немовби у дошку свій, такий затишний. Та коли його пальці на якусь мить опустилися донизу й легенько стиснули мою сідницю, а потім я ще й відчула поштовх, миттю змінила думку.

- Та що ти собі дозволяєш! – просичала я просто йому в обличчя, помічаючи, що посмішка насправді ніяка не доброзичлива, а – нахабна, немовби цей хлопець наді мною потішався.

- Вибачте, пані, але я вас підтримав, не дозволивши впасти, - голосно вигукнув камердинер, а потім блискавично нахилився до мого вуха та прошепотів: - А ти ще та штучка. Моя ж ти солоденька, муррр, - і провів язиком по мочці.

- Нахаба! – я вперлася кулаками у його груди, відчувши сталеві м’язи – а так на перший погляд і не скажеш, що під сорочкою таке міцне тіло. Хоча… що ж я хотіла? Звісно, головним камердинером імператорського палацу ніхто тюхтія не поставить, а цей хлопець геть не простий.

- То ти хочеш виграти змагання, певна цього? – хлопець недвозначно облизав губи, наблизив впритул обличчя, аж я відсахнулась; його руки зчепилися на моїй талії замком, а руді кучері полоскотали шию.

Я вже не знала, на що й очікувати, бо почувалася так, немов була в полоні. Наші тіла були занадто близько, і він безсоромно мене оглядав, навіть не криючись, та ще й принюхувався, немовби я була квіткою, чи що.

І що це за порядки такі, подумала я, із подивом озираючись на Манісу та двох служниць, які були моєю свитою. Невже тут будь-кому дозволено безкарно обіймати претенденток у наречені? Та на дівчат, здалося, упала якась мана, вони собі стояли, опустивши погляди та геть не реагуючи на те, що відбувалося просто перед їх носами.

Та ще трохи – і він мене зґвалтує, похолола я, коли хлопець почав схиляти мене додолу, а його подих зробився уривчастим. І враз я відчула на пальці перстень, немов нагадавши про себе, змія запустила у шкіру крихітні зубки, злегка ужаливши.

- «Зняти всяке наслання довкола», - пробурмотіла я найпростіше із заклять, яке вичитала у книзі: маючи при собі магічний амулет, я могла активізувати захист від будь-яких посягань на своє тіло, знищивши чари та ману.

А тут без чародійства не обійшлося, бо де це бачено, аби нехай і головний камердинер – та все ж таки він був тільки прислужником – міг дозволити собі зваблювати наречену свого володаря на очах аж у трьох служниць!

- От бісссс, - відразу ж засичав головний камердинер та доторкнувся пальцями до свого каменю, немов поправляв жабо, я ж скористалася з моменту та відскочила убік.

 І аж тепер помітила зеленкувате сяйво, що, немов легкий туман, оповивав його постать.

- Навіщо це тобі? – прошепотіла я, все ще відчуваючи тремтіння в колінах та дивну млість у всьому тілі.

- Про що це ви, пані? Вам недобре? – процідив Віллі Парр крізь міцно стиснуті вуста.

Тим часом зелений туман поволі розвіявся, і головний камердинер надягнув на обличчя маску байдужості.