Глава 7. Така собі кицюня

Після її посвисту до кімнати увійшли дві дівчини-кішки та дивна сутність, що виглядала як щойно виловлена із води рибина – із майже пласкою лисою головою, увінчаною жорстким помаранчевим гребенем-плавником, що починався просто посеред лоба та спускався на потилицю і далі. Шкіра обличчя була блідою й блакитнуватою, у вирізу на грудях проглядала зеленкувата луска, замість носа – два вологих отвори, замість вух – зябра. Химера мала заширокий рот із витягнутими в трубочку вологими губами, густо навацькованими чимось червоним, та круглі очі рептилії, опушені чорними віями, видовжене тіло, яке нагадувало балон, і була убрана в сріблисті хутряні шати, звужені донизу. Швидко перебираючи ногами, взутими в кумедні крихітні червоні чобітки на підборах, у надто тонких оголених руках ВОНО тримало саквояж.

Служниці зупинилися відразу ж біля порогу, а рибоподібна сутність рушила до мене, голосно прицмокуючи губами та навіжено вертячи зіницями очей, немов би там крутилися кульки зі прозорого барабану «Спорт лото».

- А це ще що таке? – звереснула я, зіскакуючи з дивану та хапаючись за груди, бо реально побачити таку потвору – можна міняти білизну.

- Пані, перед вами майстер перукарського мистецтва, Аллабін Фішкер, - пояснила мені Маніса. - Він доведе до ладу ваше волосся.

Не зважаючи на мій переляк, майстер наблизився до мене та вхопив у тонесенькі пальці одне пасмо, принюхався, випнув і так товстенні губи та захихотів, здригаючись всім тілом. Потім перегнувся у попереку - аж я помітила під балахоном чималий гострий живіт, що стримів наче ця потвора була вагітною.

- Йо-йо-йой, яке занедбане у конкурсантки волосся, аж просто жах, - нарешті із його горлянки долинуло хрипке бурмотіння, серед якого я заледве змогла розібрати слова. – Мабуть, у вашому світі була постійна спека і ви багато часу перебували на сонці?- звернувся він до мене.

- Ні, зовсім ні, - зніяковіло процідила я, все ж дозволяючи холодним вертким пальцям обмацувати свою голову та посмикувати за волосся.

- А тоді що?

- Навіть не знаю… І взагалі, я вважаю, що моя шевелюра в нормі. Скажу більше, мало хто з моїх подруг має таку довжину.

- Тоді хто це так безжально спалив ваше волосся? Невже ваш перукар був нездарою? Або ще гірше - злочинцем, бо він пересушив, розплавив лусочки, аж до середнього шару… боюсь, що подекуди могла постраждати й серцевина! Та я б його за це стратив.

- Не було в мене перукаря, - я була знічена до решти, та навіть присоромлена тим, що досі була вимушена доглядати своє волосся самостійно.

Раптом у мене промайнула думка: відтепер вони тут усі вважатимуть мене голотою. Бо й справді, хто я така? Звичайна самозванка.

І аби не моя особиста служниця, що стримано відволікла Аллабіна Фішкера, запропонувавши йому розкласти вміст його саквояжу на столі, мабуть, я б розридалася від приниження та жалю до себе.

- Що ж, я не можу почати вкладати це занапащене волосся, доки хоча б не спробую його відновити - бурмочучи собі під ніс, поки служниці розкладали переді мною одяг, рибоподібний монстр видобув із саквояжу велику прозору кулю, що замерехтіла рожевим світлом та підняв її над головою, знову поцмокав губами.

Тим часом дівчата рушили до мене та аж надто впевнено здерли з мене накидку.

- Та не потрібно так, - я паленіла від сорому. – Я б могла й сама.

- Пані, давайте сюди ногу, ось так, - Маніса майже примусово вбрала мене в кумедні білі атласні панталони, що опускалися аж до колін, закінчуючись мереживними рюшами. Потім служниці затягнули мій стан в корсет – ніжного персикового кольору, із безліччю гачків, крихітним мереживним ліфом та білими атласними стрічками.

- Та в цих латах я не зможу й вдихнути, - поскаржилася я, і служниці миттю ослабили шнурівку. – Тепер нормально.

Зізнаюся, до цього дня я жодного разу не одягала панчохи. По-перше, на мою думку, це було доволі незручно – потрібні підв’язки, резинки чи що там, аби вони бодай якось трималися на ногах і не сповзли у непідходящий момент. А по-друге, банально продувало. Та й, зрештою, за бажанням можна було купити колготки із імітацією «під панчохи» й не паритися. Тож тепер, побачивши дві напівпрозорі «кишки», я звела брови.

- Що, панчохи? – перепитала я, все ж таки підставляючи стопу служниці, що присіла й запобігливо дивилася на мене знизу вгору.

- Звісно, ви ж одна із обраних, - посміхнулася Маніса, теж присівши навпочіпки та зав’язуючи тонесенькі стьожки кріплень.

Після панчіх я пірнула у напівпрозору білу сорочку – легку, як повітря. Вона вкрила моє тіло сріблистим серпанком, із розрізу трохи нижче спини служниці визволили хвоста - і я вже було вирішила, що на цьому моє вдягання завершено. Так, трішки химерно, проте неймовірно зручно й елегантно.

От тільки не розумію, навіщо було ще й одягати на мене аж три спідниці? Спочатку спідня - біла, із тонесенької тканини. Поверх – більш щільна, здається, із накрохмаленого ситцю. Й нарешті – важкий гіпюр болотного кольору, внизу оторочений насиченим коричневим оксамитом, що пінистими хвилями спадав аж до підлоги. Завершила наряд атласна зелена блузка із довгими рукавами і такого ж кольору коротка верхня спідниця з воланами – тепер це все разом виглядало, неначе розкішне плаття.

- А тепер я візьмуся за волосся! – майже істерично заверещав майстер перукарського мистецтва, аж наїжачився гребінець-плавник на його голові.

Підійшовши до мене із кулею, яку він досі навіжено крутив на витягнутій руці, рибоподібний монстр почав бурмотіти якісь закляття та ходити довкола мене, так що я почувалася, немов супутник Землі Місяць – осяяна магічними променями, від яких, щоправда, линуло надзвичайно приємне тепло, від якого я розслабилася, аж мимоволі почали злипатися повіки.

- Тільки не спати, - від дрімоти струснула мене Маніса, підставляючи під ноги зручні черевички на шнурівці.

- О, тепер інша справа, - Аллабін Фішкер задоволено поцмокав губами та, вхопивши мене за волосся, потягнув. – Міцне, як і має бути. Піднесіть пані люстро, нехай полюбується.