Глава 6. Рішучість діяти

 Повернулася до спальні геть спантеличена реальністю та знеможено сіла у крісло, замислилася, дивлячись у стіну напроти, бездумно почухала палець із магічною рептилією, що нарешті вгамувалася та стала звичайним перснем, потерла камінці, спробувала його стягнути – та де там.

- Маєте ще кілька годин до обіднього прийому, пані. Бажаєте обрати сукню, або про щось розпитати? – стриманий голос служниці привів мене до тями. - Можливо, вам потрібні якісь матеріали, або ж магічні речі, спеціальний одяг, довідник із придворного етикету?

- Що? Про що це ти кажеш? Який ще довідник?

- Адже зовсім скоро ви з’явитеся перед спеціальною Комісією по відбору наречених, і вам слід гідно себе презентувати. Як ви вже знаєте, церемонія знайомства – це і є перше випробування для претенденток у наречені.

- Перше випробування, так швидко? – знову заціпеніла я.

- Ви вже придумали, як представлятимете свої таланти? Що саме продемонструєте Комісії? Ось ручка та папір, можете написати промову.

- Промову…

Ще кілька хвилин я мовчки перетравлювала почуте, аж доки у свідомості заясніло – «талант»?

- Насправді, я не маю жодних талантів, - пробурмотіла я, повільно підводячись та простуючи до вікна, аби вдихнути свіжого повітря.

Та марно я це зробила, тому що саме тієї миті перед моїми очима у просторі зринув дракон – величезний темно-бурий ящір, схожий на динозавра, із довгою шиєю та рогами, повільно змахуючи крильми пролетів за кілька метрів від мого носа, позаду нього зоставався слід із квіткових пелюсток. Від подиву я аж гикнула і сіла просто на підлогу, прикривши руками голову.

- А он прилетіла одна із ваших конкуренток, Мірабелла  Флорензія,- мов нічого й не сталося, продовжила просторікувати Маніса. – Вранці я бачила, як до Малого палацу доставили її скриню, мабуть, вщерть наповнена насінням та бульбами.

- Якими ще бульбами? – поволі приходячи до тями, я обережно визирнула за вікно, дракона там не було, натомість повітря розсікали чудернацькі бірюзові пташки із довжелезними хвостами, що аж виблискували на сонці.

- Алія Золісса вигулює своїх пестунок, - докинула служниця. – Бачили б ви її звіринець, брррр… аж дух перехоплює. Вранці я підібрала золоту волосину із хвоста її вогняної лисиці – поклала у скляну вазу замість світильника, увечері не потрібно буде запалювати світло. То що вам потрібно для презентації, пані?

- Гадаєш, у мене є шанс? – я починала усвідомлювати, що час спливає крізь пальці, а я навіть толком не знаю, що на мене очікує в обідню пору.

- Ну, із таким настроєм я б навіть не мріяла про перемогу, проте ви – одна із п’яти претенденток-учасниць, тому на щось розраховували.

- Справді?

- Наш молодий імператор щойно вступив у законні права спадкоємця престолу. Аби утвердитися у владі, йому потрібно одружитися. І певно ж на те були причини, аби саме ви прибули до палацу та взяли участь у відборі наречених.

- Сподіваюся, що причини були…- вмить у пам’яті зринуло обличчя Дениса – тобто Денауза Сізіуса, проникливий погляд чорних очей; я майже відчула смак його поцілунку на своїх вустах, і навіть провела по них пальцем, помітила перстень у вигляді змії…

Якщо я вже тут, значить, маю хоча б спробувати позмагатися із тими чотирма, подумала я, тереблячи на руці перстень. Врешті, а що мені втрачати? Бо – чомусь саме я, а не якась інша дівчина потрапила до Сагнурії, до імператорського палацу. Чомусь же саме мене обрав Денауз? А що коли я і справді гідна стати його нареченою? Ото була б пригода! Та мої подруги полускали б від заздрощів, дізнавшись, що я стала імператрицею… у світі кото-людей…

І як би там не було, я враз відчула дику рішучість діяти.

- Слухай, Манісо, ти говорила про якусь книгу із етикету, можеш її принести?

- Ось вона, пані, - служниця рушила до стіни та, відкривши ледве помітну стулку, дістала із шафки книгу у шкіряний палітурці, із тисненими золотом літерами «Придворний етикет».

- А поки я читатиму, принеси одяг, достойний претендентки.

- У що саме ви бажали б убратися?

- Гадаєш, я можу знати? – зітхнула я, гортаючи сторінки, яких було достобіса багато. – Якщо чесно, я вперше у цьому світі, і геть нічогісінько не знаю ні про устрій, ні про все решта. Аби ти розуміла, просто перед прибуттям сюди я була одягнена у обтислі штанці та коротку блузку, аж видно пупа, взута в кросівки. Тут, бачу, жінки носять сукні, чи, може, я помиляюся?

- Звичайно, пані, виключно сукні, бо штани – це тільки чоловічий одяг.

- У моєму світі – не тільки. Тож бачиш сама, я нічогісінько не петраю в місцевій моді. Тому, як єдиній найближчій особі у Сагнурії, доручаю тобі підібрати для мене вбрання на свій смак.

- А взуття та прикраси?

- Це теж. Гадаю, зможу з усім розібратися хіба після зустрічі із моїми конкурентками, а поки доручаю турботу про мою зовнішність тобі.

- Гаразд, тільки ж одяг – це ще не все, вам потрібно буде продемонструвати свій талант.

- А, точно, талант… - я замислено потерла лоба, пригадуючи, чим же таким могла б подивувати і навіть вразити Комісію із відбору наречених, і не вигадала нічого кращого, як розповісти їм про мій хист до малювання, вишивання та мотанки.

Хіба – розповісти, а от показати, оце була проблема.

Гортаючи «Етикет», я паралельно обмірковувала структуру доповіді – із чого почну, якими словами описуватиму свої вміння, може, навіть похвалюся, що деякі з моїх картин продавалися в Софіївці, ще кілька забрали за досить пристойну суму на ОЛХ, і що я маю багато замовлень на портрети, планую виставку. А що коли їх зацікавить моє вишивання й ляльки?

- От би ще показати Катрю, -  видихнула я, провівши поглядом служницю із горою шмаття на оберемку. – Гадаю, тут, у Сагнурії, такого й не бачили – моя викладачка Марина Павленко, то та й узагалі сказала, що лялька магічна, а вона словами на вітер не кидає.

- То чому ви не перенесете ляльку сюди? – розкладаючи вбрання по дивані, Маніса стріпнула довгою білою сорочкою, такою прозорою та мерехтливою, немов була зіткана зі світла.