Глава 4. Я що, померла?

Прокинулася я … лежачи у розкішному ліжку. Випроставши долоню, побачила, що перстень Дениса на своєму місці – щільно втискається в мій палець.

Протерши очі, я видко зіскочила з м’якенької постелі та ошелешено озирнулася довкола.

Це була не дорога біля «Амаранту», не вулиця і навіть не місто. Якимось дивом я опинилася в кімнаті із оливковими стінами та вишуканими меблями у вікторіанському стилі – ці вигнуті ніжки крісел, напівкруглі вікна аж до підлоги, крізь які всередину струмувало розсіяне блакитнувате ранкове світло. Я озирнулася - узголів’я широкого ліжка задрапіроване складками тканини, біля різьбленого підніжжя – темно-зелена скриня, на підлозі – молочно-білий килим із кавовими візерунками, низенький столик.

 Підвівши погляд до стелі, я зачудувалася вигадливим орнаментом, із поцяткованого кола донизу звисала люстра із такою кількістю кришталевих підвісок, що я аж зітхнула, уявивши, яких зусиль потребує догляд за нею.

Нарешті, ще повністю не прийшовши до тями, я повільно підійшла до високого дзеркала, яке стояло на підлозі біля стіни, на опорах, схожих на санки, оправлене у різьблену раму, інкрустовану позолотою та дорогоцінним камінням. Я зазирнула у його видовжене кругле люстерко і аж звереснула від несподіванки.

- Божжеее… - видихнула я, проводячи тремтячими долонями по грудях, по животі, а потім, заплющивши очі, доторкнулася до вух, прошепотіла: – У мене що, галюцинації? Може, я перепилася на вечірці?

Майже навпомацки дійшовши до стола, я намацала графин, швидко хлюпнула в стакан води і випила. В голові трішки розвиднилося. Та все ж таки дивне відчуття, що я – це вже не я, не зникло.

Бо куди поділися мої чорні легінси, де шифонова блузка? Що це за довга нічна сорочка, майже як у моєї бабуні, хоча й мережана по подолу та з дорогої натуральної тканини? І чому я боса? А головне…

Я ще раз обережно поторкала вуха, потім провела долонею по обличчю, сфокусувавшись на персні – із «одягу» тільки це і було моїм.

- У мене вуса… Аааааа…. Тільки не це! Ні, ні і ще раз ні!

Мені таки довелося розплющити очі. Несміливо ступаючи по м’якому білому килиму, я підійшла до вікна та обережно визирнула назовні. Просто перед моїми очима пронеслося щось схоже на помаранчевого страуса, від подиву я й не встигла його добряче роздивитися. А потім у небі промчала колісниця, зоставляючи за собою сріблистий слід. Я поглянула удалеч - до самого горизонту простягалося море зелені, поміж якою подекуди виднілися гострі шпилі башточок.

- Ні, мабуть, я померла, - гірке зітхання вирвалося із моїх вуст, я приречено вильнула хвостом, вхопилася за його кінчик і щосили заверещала.

Миттю стукнули двері - і до кімнати увійшла дівчина-кішка у стриманій сірій сукенці нижче колін, її коротке кучеряве руде волосся було перехоплене над чолом яскраво-червоним обідком-бантиком, на довгих струнких ногах – зручні сірі черевички, на кінчиках нашорошених котячих вух поблискували крихітні прикраси.

- Доброго ранку, пані, - склавши на животі руки, незнайомка уважно поглянула на мене зеленими котячими очима. – Мене звуть Маніса. Вам щось потрібно?

- Маніса… - видихнула я, проводячи тремтячою долонею по своєму, на щастя, гладенькому, підборіддю та відпускаючи хвоста. – А де я?

- Хм, звісно де – у Малому палаці його імператорської високості Денауза Сізіуса.

- У Малому палаці? А де це? І чому я тут? – «про Денауза Сізіуса я, здається, уже десь нещодавно чула».

- Усі п’ять претенденток у наречені тепер знаходяться у Малому палаці.

- Справді?

Я повільно розвернулася та підійшла до люстра, цього разу уважніше роздивилася на свою зовнішність – крім вібрисів, котячих вух, пазурів, хвоста та дещо видовжених кінцівок, усе решта було знайомим. Хоч це добре. Правда… моя верхня губа трохи підпухла та закотилася вгору, немов пелюстка троянди, дещо змінився розріз очей, вії стали густішими, а ніс - кирпатим. А що з моїми зубами?

- Оце так… - вишкірившись, прошепотіла я, крутячи головою то вправо, то вліво, оглядаючи хижий оскал і два доволі симпатичних ікла. – А так нічого, трохи схожа на фентезі-хижачку.

- То вам щось потрібно, пані?

- А що мені тут може бути потрібно? – питанням на питання відповіла я, добряче спантеличена усім тим, що відбувалося довкола. І як там вона до мене звернулася спочатку, пані?

- Можливо, ви бажаєте поснідати, причепуритися, або ж хочете якоїсь розваги?

- Можливо, й хочу, але…Манісо, я трохи підозрюю, що все це мені сниться, і я зараз у своєму сні, можу робити все, що хочу, але… Все ж таки хотілося б більш детально дізнатися про всі обставини мого перебування тут.

- Що саме вам цікаво, пані?

- Та все цікаво! – рвучко крутнувшись на місці, я знову підійшла до вікна та поглянула на ряд примхливих і чарівних споруд напроти, що вишикувалися на деякому підвищенні над ідеально круглим ставом. Пастельні кольори, панорамні вікна, напівкруглі башточки, увінчані шпилями, рівненький смарагдовий газон, такий доглянутий, що аж здається, його підрізали ножицями під ниточку, подекуди розквітлі кущі троянд у молочно-білих глечиках; неподалік – майже невагомий ажурний сріблястий місточок, і – безкінечний океан зелені, химерне переплетіння гілок, що виглядали, немов велетенські удави, або ж шланги, якими викачують нафту.

У затінку будинку кудись поспішало двоє чоловіків у чорних костюмах, їх хвости покірно волочилися позаду, майже при землі. Стежки мали темно-бурий колір, перед очима промайнула зграйка барвистих пташок. Таке враження, що я перебувала серед казкового лісу, на самій вершині дерева-гіганта.

- Уточніть, які відомості ви хотіли б отримати, - перепитала мене жінка-кицька.

- По-перше, хто такий цей Денауз Сізіус.

- Його величність молодий імператор Сагнурії, наступник покійного імператора Донвона Сізіуса, що покинув цей світ тиждень тому.

- Добре… зрозуміла… А навіщо йому я? Тобто… що я тут роблю? І хто я, власне, тепер така?