Глава 3. В полоні Сріблястого Вихору

Після дивного перевтілення ми з Денисом пройшлися по Головній алеї до Павільйону Флори, помилувалися водограєм Змія, дійшли до Храму Посейдона та завернули назад, повільно побрели під тінню високих грабів.

- То навіщо ти подарував мені перстень? – милуючись золотою змією, запитала я.- Мабуть, не потрібно.

- Можливо, ти станеш моєю нареченою.

- Вибач, але це ще вилами по воді писано, так що… Трояндочка у вазі – ще окей. Але такий цінний перстень - не вартувало б.

- Гарний водограй.

- Але ми говорили про інше, ось, візьми, - я спробувала зняти перстень з руки, та марно, він наче зрісся із моїм пальцем, хоча й не тиснув.

- Дивні скульптури. Чиє то зображення?

Цього разу хлопець вів себе дуже стримано та навіть відсторонено, ми здебільшого мовчали, або він розпитував мене про якесь цікаве місце, і я йому розповідала.

До гуртожитку ми повернулася за кілька годин, день і справді обіцяв бути надто спекотним, не тільки обличчя, але навіть шия та руки могли б обгоріти на сонці, і я вирішила, що для першої прогулянки досить.

- Що ж, чекай найближчого новомісяччя,- наостанок таки вхопивши мене в обійми, «Паінг Такхоун» пильно зазирнув у вічі. - За тобою прибуде Сріблястий Вихор.

- Який ще вихор? – я не дуже й пручалася, боковим зором помічаючи Людку, старосту групи, що йшла кудись у справах і зацікавлено поглянула у наш бік. – Ти дуже загадковий, - «і це ще м’яко сказано, просто якийсь навіжений».

- До зустрічі, - він швидко схилився та поцілував … мою праву долоню, рвучко відсторонився, маючи намір піти геть.

- Гей, стривай, а перстень? Я, звичайно, приємно втішена і все таке, але коли йдеш, то маєш його забрати, - я ще раз відчайдушно спробувала зняти із пальця прикрасу. Та де! – Та що ж це таке…- я навіть послинила палець, все марно.

- Навіщо ти хочеш позбутися Провідника?

- Та досить уже епатувати!

    І доки я намагалася впоратися із проблемою, Денис зробив кілька кроків вперед та … просто розчинився в повітрі.

- Бувай… - здивовано прошепотіла я, марно вдивляючись у простір довкола себе – хлопця ніде не було.

Геть спантеличена, все ще шарпаючи сама себе за палець, я увійшла крізь вхідні двері та пішла східцями нагору. У кімнаті сіла на ліжко та витріщилася у простір перед собою.

- І довго ще будеш мовчати? – із задуми мене вивів Наталчин голос, вона ще й досі валялася в постелі із планшетом в руках, переглядаючи якийсь корейський серіал. - То що, розказуй, як воно було?

- Ой… що ти сказала?

- Ну от, приїхали! Невже закохалася? А що це ти там мнеш?

- Та нічого, - я швидко прикрила рукою перстень, але Наталка вже встигла його побачити.

- Ну ж бо покажи. Невже подарував Денис?

- Ага, він, - промимрила я, закушуючи нижню губу.

- Просто капець! Учора троянда, сьогодні вже й обручка, швидко воно між вами.

- Не фантазуй, нічого такого.

- Китайська біжутерія, чи хенд-мейд? – не відставала Наталка. - Купив у парку на розкладці?

  Та коли, присівши поряд, подруга вхопила мене за руку, то аж присвиснула.

- Та той твій Денис – притрушений романтик. Нічого собі подаруночок, це ж справжнє золото. А як блищить! – вигукнула вона. – Така тонка робота. Мабуть, дорого коштує?

- Не знаю.

- Чекай, той хлопець подарував тобі вишукану прикрасу. І що? Давай, розповідай, чи ти хочеш, аби я луснула від цікавості?

- Слухай, Наталко, не знаю, що й казати. Денис і справді дивакуватий, бо… - почала я, та вчасно схаменулася, аби не вибовкати зайвого: бо усе показувало б на те, що в мене були галюцинації, або я відверто брешу. Потрібно було мерщій вигадати якусь правдоподібну версію.

- То що там між вами було?

- Ми просто прогулялися парком, розмовляли, а потім він подарував мені перстень.

- Ось так запросто, і все?

- І все.

- Коли наступна зустріч?

- Сказав, що потелефонує, - «коли там те новомісяччя»?

- А в цього красунчика є товариш, аби хоча б віддалено був схожий на нього?

- Наступного разу запитаю.

- Ок, запитай. А дай поміряти перстень?

- Не можу зняти, - цього разу я була чесною.

- Тобто? Такий тісний?

- Ось глянь, - я випростала руку, - намертво впився в шкіру, мабуть, доведеться знімати кусачками.

- Спробуймо мило, або крем для рук.

- Давай якось пізніше. Тепер подивися – і все! –  просичала я, раптово відчувши люте роздратування через надмірну нав’язливість Наталки.

- Та добре. Можна подумати, - буркнула вона, підводячись та простуючи геть.

Я ж скинула із себе плаття, кинула його на стілець, пірнула у ліжко та накрилася ковдрою, поринаючи у сон.

Прокинулася майже під вечір, у голові гуло. Спочатку я подумала, що мені все тільки приснилося. Проте троянда у вазі, перстень на пальці та зім’ята сукня на стільці свідчили про інше.

Наталка все ще на мене дулася. Проте коли я насмажила сосисок та дістала солоні сухарики, миттю подобрішала. Вона більше не розпитувала мене про Дениса і не просила поміряти перстень: розуміюча подруга – це справжній скарб.

І наступного ранку, наче нічого й не сталося, ми разом з нею пішли на пари.

- Вау, красива штучка, - підморгнула мені Людка, натякаючи на те, що бачила нас із Денисом. Оце й усе – перстень та закид старости. Наталка мов в рот води набрала, більше й не згадувала про хлопця. Проте я бачила, що іноді її аж розпирає від цікавості.

За кілька тижнів ми здали сесію і вирішили з групою відсвяткувати цю подію в «Амаранті».

- У них класний ресторан, - запропонувала Людка. – Такий вишуканий інтер’єр, оті кришталеві люстри, бірюзові дивани, дзеркала, ммм…

- Може, краще в «Авеню»?

- Ні, потрібно, щоб було весело – а в «Амаранті» є роледром, боулінг.

- Ти ще скажи – батут, сауна та відкритий басейн.