Глава 2. Твій звичний вигляд?

Тепер його волосся було розпущеним та вільно спадало на плечі, щільно обтислі сірою футболкою, чорні джинсові шорти трохи сповзли донизу, виставляючи на показ краєчок смаглявої шкіри; ноги з міцними тренованими ікрами аж до колін зарошені в траві, крізь отвори у сандаліях видно ідеальний педикюр.

На прогулянку я одягнула біле лляне плаття по кісточки із глибоким вирізом, вишитим жовтими чорнобривцями, під сподом – тільки мереживні трусики, жодного бюста –  удень має бути спекотно, та й немає там що ховати – груди у мене ідеальні. Правда, вранці в парку було трішки холоднувато, проте рукав три четверті та цупка тканина захищали від вологого вітерцю, а далі буде сонце.

-  То ти, мабуть, подорожуєш? А чому приїхав до Умані? –  я спробувала зам’яти незручність, яку сама ж і створила, перевівши розмову на щось інше.

- До Умані, Амаги, Озурії чи Хархагени – яка різниця? – Денис підвівся з трави, зробив кілька кроків, потягнувся, і я почула характерний хрусків суглобів, різкий видих.

- Тобто? – деякі географічні назви я чула вперше, але мало там що, можливо, це десь у Африці чи Індонезії, або й Китаї.

- Важить не місце, а те, хто тебе там чекає.

- Але ж чомусь ти приїхав до Умані, - раптом я поглянула донизу, на охайно скошену траву, і побачила видовжену тінь – дві ноги, дві руки, плечі, голова… два гострих котячих вуха. А що це там у нього бовтається поміж ногами?

- Хвіст? – звереснула я, стрімко розвернувшись у бік Дениса та зауваживши дивну метаморфозу, що сталася із його тілом. Хлопець аж наче виріс, його й так широкі плечі роздалися, ноги трохи вигнулися в колінах, обличчя загострилося та набуло хижого вигляду, верхня губа підкотилася вгору, демонструючи білі гострі ікла, кінчик носа потемнів, вуха видовжилися та стали схожі на котячі, а головне – внизу між ногами посмикувався довгий хвіст, оброслий чорним коротким хутром. - Що з тобою таке?

- Ну… Валеріє, ми щойно увійшли до однієї із трансформаційних  зон, тож я змінив подобу та набув свого звичного вигляду.

- Звичного вигляду… І хто ж ти є? – я налякано відступила на кілька кроків назад, вранішнє проміння било мені просто в очі, і тепер постать Дениса, здавалося, була осяяна дивним ореолом.

- То ти злякалася? Ми марно пішли до Світовита, краще б постояли на містку, там такий гарний краєвид, або пішли б до водоспаду.

- Але що з тобою таке? Аааа, зрозуміла, це ти так вирішив мене розіграти? – нарешті до мене дійшло: цей хлопець якимось дивом приніс із собою сценічний костюм - маску та хвіст, і поки я відвернулася, швиденько перевтілився в кота, он, навіть кігті на пальці начепив, і коли тільки встиг? Зрозумівши цей жарт, я із полегшенням зітхнула. Як виявилося, із «Паінгом Такхоуном» Дениса ріднить не тільки зовнішність, за вдачею він теж трохи актор?

- Ну… якщо ти так вважаєш, то може воно й на краще, тобі ще слід буде звикнути до моєї зовнішності.

- Справді? Ходи-но сюди, - я задерикувато підняла підборіддя вгору та поставила руки в боки. – Може, сфоткаємося разом?

- Як хочеш.

- Тоді давай! – все ще вважаючи, що вигляд Дениса – це якась химерна гра, я вийняла із полотняної торбинки телефон. Перемкнувши камеру в режим «селфі», підійшла та стала поряд. Хлопець відразу ж наді мною навис, притулився, і я відчула спиною пружні м’язи його грудей, його палкий подих. – Дивись сюди. Посміхаємося. Оп-па! Є, готово! Гляньмо, що вийшло…

Я швидко відсторонилася, відчувши, що вся тремчу, піднесла телефон до очей і з подивом побачила, що на екрані було чітко видно тільки моє усміхнене обличчя, а поряд – густа пляма світла.

- Ото халепа, - розчаровано видихнула я, все ж таки зауважуючи, що щось тут не те. Та мій мозок не хотів сприймати справжню реальність, натомість підкидаючи все неймовірніші ідеї.

- Щось не так?

І голос у нього змінився, муркоче, неначе кіт, подумала я, із острахом поглядаючи на пазурі – які Денис наліпив просто поверх педикюру? Навіщо?

- Ні, це не я, це ти якийсь дивний. Зізнайся, ти - маніяк? Мандрівний актор? Може, якийсь крутий блогер, що мандрує світом, розігруючи таких-от наївних дуреп, як я?

- Блогер? Хм… А ти гарно пахнеш, - його рука знову потягнулася до мого волосся.

І цього разу я й не зворухнулася, аби її відкинути, бо враз зрозуміла – це зовсім не грим та не костюм, ми з Денисом увесь час були поряд, і все трапилося занадто швидко, він просто не встиг би непомітно таке утнути. В такому разі… переді мною перевертень? Якась химера? Демон, прибулець із невідомого світу?

 Що з ним таке?

- Зажди,- я затамувала подих та спробувала зробити обережний крок вбік та відразу ж назад, аби потім стрімко кинутися донизу, бігти й не озиратися. А думати буду вже потім, бо це не вкладалося в моїй голові.

- Не треба так зі мною, - тим часом «Паін Такхоун» розгадав мій намір. Поблискуючи чорними зіницями, він пильно зазирнув в моє обличчя, і я помітила ще й світлі котячі вібриси біля його носа та над бровами, зовсім тоненькі та ледь помітні, проте – присутні на цьому досконало красивому обличчі, що аж перехоплювало подих.

- Денисе… мені страшно, - прошепотіла я, відчуваючи, як мене наполегливо огортають міцні чоловічі руки; груди, нічим не стримувані та не захищені цупкою тканиною бюста, враз стали аж занадто чутливими, і коли я відчула дотик пружного тіла, мене всю аж пересмикнуло, немов від удару блискавки, а потім зір заволокло туманом, а ноги зробились, мов ватяні – та я вся тремтіла, немов мене била пропасниця!

-  Не треба мене боятися, я не заподію тобі жодної шкоди, - втрачаючи рівновагу, почула я над собою, а тоді враз злетіла в повітря, підхоплена в обійми.

- Уже заподіяв! – заверещала я, приходячи до тями та відчайдушно пручаючись.

- Що я зробив не так? Адже це ти призначила мені зустріч, це ти мене знайшла та послала імпульс.

- Я? Це я? Я нікого не шукала й , тим більше, не дзвонила.