В обіймах імператора

Глава 1. Дивна ти якась

Коли ми стояли на містку, зовсім поряд, так що я відчувала тепло від його тіла, він несподівано випростав долоню та впевнено відкинув із мого чола довге пасмо волосся, торкнувся до шиї, аж ударило струмом.

- Ну що ти робиш! – я пересмикнула плечем та примхливо випнула губи, з нагоди першого побачення густо навацьковані рожевою помадою.

- А що?

- А нічо. Не треба так робити.

 Відсторонившись, я закрокувала по чистенькій вологій бруківці геть, минаючи кущі бузку, густо уквітчані барвистими кетягами.

- Валеріє, що не так? – Денис (чи як там його звуть насправді) не відставав, поспішаючи за мною слідом. – Можеш пояснити, що я зробив не так?

- Усе не так, - мій зір заволокло туманом, от-от і по щоках поллються сльози: і навіщо було вставати в таку рань.

- Дивна ти якась.

- Ти теж.

- А що зі мною не так, га?

- Просто…просто… просто ти – не він!

 

Сама не знаю, навіщо було зголошуватися на цю зустріч із хлопцем, якого вперше побачила тільки вчора. Можливо, він декого нагадував, або просто мені було нудно в чужому місті, і я вирішила трохи себе розважити. Або ж хотіла доказати собі та всім довкола, що вартую чогось більшого, аніж щоденні пари в універі, кімната в гуртожитку, малювання акварелей та перспектива стати вчителькою у якомусь маленькому селі.

Вчителькою початкових класів!

 

З дитинства дуже любила малювати, і коли стало питання про фах, батьки наполягли вступити до педагогічного – аби був кусок хліба, точно матимеш роботу, увесь час на людях – і бал-бла-бла.

От і я згодилася, бо ж мала ще й таке власне переконання: мої роботи бачитимуть щодня багато … учнів?, та я й сама навчатиму їх малюванню. І, бути вчителькою, то не така вже й погана робота – постійно серед молоді, справді собі малюй та показуй, влаштовуй персональні виставки, розказуй, повчай, танцюй і співай – роби що хочеш. А що більше навіснієш, креативиш – тим краще, це я знала із власного досвіду: наша улюблена шкільна вчителька музики та співів Олена Петрівна хіба тільки стриптизу перед нами не танцювала, а її арію «Аве Марія» чуло пів міста.

Я навіть сама виготовляла фарби, замішуючи перетерту траву, кору й коріння із яєчним білком, робила щіточки із котячої шерсті. Мої картини потроху пішли у люди, деякі я продала та виставляла на сайтах. У перспективі мала задумку розробити авторські карти Таро.

 

А віднедавна я ще й захопилася етнологією і з головою поринула в народну вишивку та лялькарство. Бували дні, що я мотала мов навіжена, і навіть кілька моїх мотанок отримали високі бали як залікові роботи, показувалися у краєзнавчому музеї, я дарувала свої ляльки на дні народження. Тільки одна й зосталася зі мною – моя найперша, незугарна й примітивна ганчір’яна подоба товстенької жінки із розкішним бюстом, Катря. Її я берегла, аби колись було із чим зрівняти. А ще - як нагадування самій собі про те, що руки у мене ростуть не відразу ж над стегнами, як любила казати моя матуся, а таки трохи вище – від плечей. Бо мотаночка насправді була чудова – опасиста, яскрава, із рівним доладним червоно-чорним хрестом на обличчі, у кількох спідницях, мережаній сорочці, з косою із лляного начосу та у фартусі, який я сама ж і вишивала химерним давнім візерунком, в червоному намисті із бісеру та в хустці. Тепер я постійно щось додавала до її одягу, вдосконалювала форму та вигадувала оздоби. Наприклад, нещодавно пошила крихітну сумочку зі шматочка тонкого конопляного полотна, яке викупила у однієї майстрині з Інтернету, вишила на ньому оберіг – взявши замість ниток власне волосся. Вийшло дуже доладно – просто не відвести очей.

 

- Чуєш, Валеріє, то це ти вирішила використати мене як запасний аеродром? – у голосі Дениса вчувалося відверте роздратування, та навіть із нотками металу.

Звісно, так і має бути. А на що я розраховувала, варнякаючи йому таке.

- Та… ні, ти не так мене зрозумів, - пробелькотіла я, кидаючи на хлопця несміливий погляд: а він так нічого, навіть дуже і дуже симпатичний, даремно я оце вигадала «його».

- Тобто, ти згодилася на цю зустріч, аби забути свого колишнього хлопця? Може, щоб його подраконити, чи що?

- Та немає у мене ніякого колишнього, - несподівано для самої себе я вирішила бути відвертою до решти. – Вибач, просто…

- Просто що?

- Сказати чесно?

- Ну, я вважаю, що так і має бути.

- Денисе… - ми зупинилася на верхівці пагорбу, за яким розпочинався дубовий гай, я доторкнулася пальцями до заглибини у кам’яному боввані, угадуючи обриси птаха. – Просто у мене ще не було хлопця, я ні з ким не зустрічалася, і взагалі, все це так несподівано, що я просто розгубилася. Насправді, ніколи так з людьми не вчиняю, це не про мене.

- Та невже? – а він і справді щиро здивувався. Я помітила, як чорні брови  злетіли над рівним чолом, а потім він закусив нижню губу та сів просто в траву. – Жартуєш?

- Справді-справді, - я з насолодою втягнула ніздрями  запаморочливий аромат трави та квітів, поглянула донизу - поодинокі магнолії вдалині подекуди просвічували крізь ніжне листя великими білими зірками з червони осердям.

Пізня весна, травень - і мені давно вже хотілося якось вранці пройтися алеями парку, аби тут ще нікого не було, тільки я і… він.

 

Він – це було поняття абстрактне. Чомусь досі я уникала романтичних зустрічей один-на-один. В компаніях, коли щось відзначали, на розвагах – будь ласка, усякі там жарти з хлопцями і навіть невинні поцілунки в щічку, переморгування та загравання, але щось більш серйозне – це не до мене, я різко відсікала тих, хто пропонував з ним усамітнитися, зустрітися ще раз, десь в іншому місці, вийти пройтися й так далі. Проте вчора вирішила вчинити по-іншому та навіть сама призначила місце першої зустрічі – в старій Софіївці.

- А чому на світанку? – спитав тоді Денис.

- Ти маєш щось проти? – питанням на питання відповіла я.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше