Роздiл 8

Маліка

На що я сподівалася? Сама не знаю, на що. Гадала, довго ще будемо збиратися до від'їзду. Навмисно тягнула, свої речі не чіпала. Раптом би побачили, що я не готова, і залишили ще пожити у спокої.

І нічогісінько не завадило босові Ігорю.

Підігнали до під'їзду великі машини, квартиру заполонили рослі, міцні хлопці. Похватали жваво все, що бачили, і винесли у двір разом зі мною.

- Не вередуй, Малинко. Недобре ж виглядає. Ще Ігор подумає, що ти переїжджати не хочеш до його просторого маєтку, - мама тихенько робить мені зауваження. Двадцять п'яте за сьогоднішній день.

- Та я і не..., - замовкаю на півслові, коли наречений мами залазить у машину, і віддає наказ водієві, що можна рушати.

Подумки стискаюся на сидінні у грудочку. Якщо там будинок просторий, цілий маєток, тоді ж є шанс не перетинатися з синочком господаря? Наприклад, заходити та виходити через вікно. Попроситися жити на горищі. Прикинутися, що звуть мене не Маліка, я взагалі туди випадково потрапила, переплутала адресу й заблукала ненароком.

Боже-е, куди ці люди відвозять мене? Які вони безсердечні! Не хочу їхати, не хочу-у-у!

А за вікном невблаганно миготить дорога, будинки, знайомі вулички за спиною залишаються. Кінець квітня дарує приємне сонечко. Наречений з нареченою постійно базікають, сміються, навіть водій вставляє свої п'ять копійок. Одна я сиджу, потію від напруження. З кожним кілометром найгірше все ближче.

- Ось ми і вдома! - оголошує Ігор, коли перед нами автоматично розсуваються високі ворота. - Влаштуємо святковий обід. Переїзд завжди подія хвилююча й радісна.

- О так, повністю по-новому відчувається, - підхоплює мама, посміхаючись.

- Угу, ду-уже відчувається, - бурмочу і я, анітрохи не радіючи, зате до нервового тремтіння хвилюючись.

Звикли лише про себе говорити та вирішувати за дітей. А я вже доросла. Мені вісімнадцять!

Виходимо на відведеній парковці збоку від в'їзду. Тут, справді, не живе кілька сімей? Цілий ряд машин стоїть, одна крутіше іншої. Є спортивні моделі, бізнес-класу, позашляховики, на одному з них ми сюди добирались. Але я впізнаю одну з них, одразу в очі кидається гордовитий кросовер, той самий, кольору похмурого неба під час грози.

Отже, Арсік вдома. Ось що, розумію я.

Після паркування всі разом прямуємо до входу в будинок. Верчу головою, дивуючись розмірам неосяжної території. Всього зі стежки не розгледіти, але я вже в осад випала і плаваю топірцем. З одного боку видніється квітучий сад, з іншого, майданчик, що веде до великого басейну.

Далі не встигаю розглянути, на ґанок піднімаємося.

- Ми поки з речами розберемося, Арс проведе Маліці екскурсію, - бере і лякає гостинністю Ігор.

Переступаю поріг нової для себе домівки, поки не уявляючи, як тут буду жити. Одне можу сказати, що після нашої знімної двушки, ніби потрапила до розкішного замку. Нехай і не старовинного з колонами та канделябрами, зате такого сучасного і навороченого, аж дух захоплює, дивлячись на передпокій-хол з відкритим виглядом на широкі сходи.

- Ну що ви стоїте? Заносьте швидше, - Ігор відволікається на команди співробітникам.

- Ой-ой, обережно. Можуть нові тарілки розбитися, - мама кидається до однієї з коробок, насмішивши мене. У багатому маєтку тільки наших тарілок їм не вистачало.

Проходжу вздовж холу, розглядаючи шкіряні диванчики, наступаю на ідеально гладкий паркет. Задираю голову до високої стелі з химерними формами підсвічування, і перекладаю погляд на сходи. А там... очі мої бідні!

Сходами спускається Він, сер Арсеній з мінералкою в руці. Волосся на голові стирчить, неголений, сонний і лише в одних чорних плавках.

Тепер я побачила все!

Тверді кубики на пресі, широкі груди, м'язисті плечі, татуювання на засмаглому тілі безсоромного хлопця. Нижче не дала собі дивитись. Замружилася. Моральна травма мені надовго забезпечена.

- Що? Ви вже тут? - округляючи очі, Арсеній запитує хрипким голосом.

Ні, ми твої глюки! Захотілося відповісти.

- Сину, якого хрі... чому в такому вигляді? - у процесі наїзду, підбирає більш легкі слова його батько.

- Та я ж під ранок повернувся. Холодної мінералки хочу, а тут ви…

Майже оголений нахабний мажор, кидає на мене спопеляючий погляд. Потім на коробки з сумками ошелешено дивиться. І знову на мене, похмуро насупившись.

Авжеж, і я радію зустрічі. Обнімемося, чи що? Так чекала, так чекала. Особливо тієї миті, коли він з розбігу впаде, розбиваючи коліна. А я з друзями буду спостерігати й сміятися. Все пам'ятаю. Все бачила. Негідник!

— Вітаю. Отже, приїхала все-таки, - не питає, стверджує, лякає.

— Вітаю. Ну як я могла відмовитися, - при батьках ми тримаємося більш ввічливо.

На моє полегшення, незадоволений Арсеній йде. Якщо точніше, його проганяє батько, приводити себе у пристойний вигляд.

Він хоча б знає, що значить пристойний?

Особисто я пропоную мажору заборонити ходити вдома лише в боксерах. Нехай світить чоловічою гідністю перед прихильницями. От збочений гад!

Наші речі продовжують розбирати, а я поки оглядаюся. На першому поверсі знаходиться їдальня. Тільки схожа вона більше на кафешку в спорт-барі, ніж на місце для збору родини. Величезна плазма, пара канапок, барна стійка та ближче до виходу на терасу довгий стіл з порожнім відерцем від попкорну. Для кухонної зони чомусь виділено приміщення на другому поверсі, і ніяких слідів, що Володарські колись торкалися до процесу приготування їжі. Швидше за все всунули в проект, щоб плиту та посуд кудись прилаштувати. Решту все одно подадуть з ресторану.

Звертаю увагу на чистоту в маєтку. Панорамні вікна виблискують, підлоги без розводів і свіжістю пахне. Невже Арсік настільки охайний і навіть прибирати вміє? Відповідь отримую на сходах між другим і третім поверхом. Там я знайомлюся з жінкою, яка старанно вимиває сходинки. Вона живе неподалік і приходить сюди в якості помічниці по господарству.