Роздiл 6

До коледжу Матвій приїхав у сонцезахисних окулярах. Дивлячись на однокурсника, відразу згадується, хто доклав до цього міцну руку. Намагалася мамі наодинці відкрити очі на синочка її нареченого, що не такий вже він і добрий. Вона нічого чути не бажає, всі її доводи - я погано знаю його. У мами проблеми із зором, а лікуватися не хоче. І що мені з нею робити, закоханою і занадто довірливою?

І ось ще... не знаю, як дивитися в очі друзям. Матвій весь час скиглить, і просить перевіряти його синець, чи став вже менше або все ще жахливий. Ми з Сашкою бігаємо навколо нього, співчуваємо, мажорів з парку клянемо. Щоб на них, негідників, короста напала!

В їдальні замовляю для себе кекс і чай, а для Матвія повну тацю частувань, из того, що він любить їсти.

- Ого! І з чого така доброта? - дивується друг моєму підношенню. - Думаєш, наїмся, і синець стане менше? Хотілося б.

- Якщо лопнеш, тоді взагалі буде не до синця, - підколює Саша хворого.

- Знову починаєш? - обурюється він. - На мене, між іншим, напав здоровенний громила. Так би я його уклав однією лівою, будь він трішки дрібніше. Маліко, ну ти хоч скажи, я був на висоті до польоту в дерево?

- Так, ти кинувся на нього, як справжній лицар в обладунках, - заспокоюю однокурсника, тільки думки мої зараз далеко.

Переймаюсь, як зізнатися друзям, що в парку жах для мене не закінчився.

- Гей, подруга, ну вистачить вже, - Саша мене смикає за руку. - Сидиш, наче ховаємо когось. Матвій прочухається швидко, всі хлопці повинні хоч раз у житті в око отримувати.

- Другий раз не треба! Досить з мене одного, - друг знімає окуляри, і мружиться в мій бік. - Серйозно, чого ніс повісила? Вчора так бадьоро будувала плани на помсту. А сьогодні більше відмовчуєшся. Хоча б розкажи, як там у ресторані? Що олігархи їдять?

- Досі жодної фотки не побачили, - Саша відкладає сендвіч, і кліпає з цікавістю в очікуванні.

Напевно, все ж зізнатися доведеться.

Я ж не вмію довго в собі таємниці тримати. Якби ще мати таємницю приємну. И-и-и…

- Не до фоток мені там було, - сумно зітхаю.

- Бос твою маму звільнив? - припускає Матвій.

- Та ні, він її заміж покликав. У коханні зізнавався. Розкішну каблучку з діамантами подарував. Тож, моя мама тепер стала нареченою самого Ігоря Олексійовича Володарського.

Друзі, перебиваючи одне одного, передають привітання мамі. Радіють і за мене, такий крутий вітчим дістанеться. Раніше я їм розповідала у загальних рисах, що Ігор впливовий і багатий чоловік. Наскільки мені відомо, у нього велика корпорація, є свій завод, проекти з благодійністю і цілий штат рекламників.

- У нього є син, вчора з ним познайомилася, - продовжую після привітань.

- І який він? Діловий бізнесмен?

- Розумний, напевно? З таким-то батьком, авжеж, отримав блискучу освіту.

Кхм-кхм…

Налаштовуюся.

- Він такий, як би мовити, нахабний мажор і розпещений футболіст. Ще він той, хто дав Матвію в око, а мене зловив і заборонив до нього наближатися.

- Ти жартуєш зараз? - з круглими очима уточнює Сашка.

- Якби ж то, - болісно стогну.

Матвій швидко набирає щось на планшеті, і скрикує:

- Отакої! Це й, справді, він. Раніше не могла перевірити? - повертає до нас екран.

- Не подумала, не знала ж, що у мами настільки з босом серйозно, - тягну я, розглядаючи фото Арсенія.

Вродливий гад, що тут скажеш.

З екрану планшета на мене зі зневагою дивиться зарозумілий брюнет. Арсеній на фото не посміхається, стриманий, владний, впевнений у своїй неповторній привабливості. Стоїть на тлі футбольного поля у спортивному одязі. Чорняве волосся трохи стирчить, одна брова дорікаючи піднята, і те відчуття, ніби скаже зараз: “Відвали від моєї фотографії, Маліко”.

Здригаюся і відсуваю від себе Арсенія. Нехай краще сам до мене не лізе.

- Який красунчик, - оцінює Саша нахабу.

- Бовдур. Руки б йому відірвати, - бухтить з образою Матвій.

- Отже, ви зрозуміли. Не пощастило, це занадто слабо назвати. Якщо будемо мстити, тоді маму підставлю. Мажору все одно, він єдиний спадкоємець Ігоря. Що з нього візьмеш? Нічого, крім шкоди. Буду не спілкуватися з ним, та й все. Він мені ніхто.

- Так, але ніхто він був для тебе до вчорашнього вечора, - Саша поправляє мене, переглядаючись з Матвієм.

- Тепер уже не повністю чужий, розумієш? - підказує друг.

Мотаю головою.

Нічого не розумію і розуміти не хочу.

Грубіян з великою короною зажадав від мене - не потрапляти йому на очі. Ким я повинна його вважати після цього?

- Маліко, ну ти даєш? Наш спільний ворог з вчорашнього вечора твій зведений брат. Ще не повністю, стане таким після весілля батьків.

- Угу, родич тобі дістався не подарунок.

Дякую вам, друзі мої хороші. Пояснили, добили.

У-у-у…

За що? Ну ось за що? Я ж зведеного брата ні в кого не просила!

Але найгірші новини чекали на мене вдома…

Увечері намагалася заспокоїтися. Повністю забула про підступного та нестерпного Арсенія. Спочатку переглянула у мережі на нього всю інформацію, а потім і забула.

Ой, ну гаразд, як він швидко забудеться, мажор цей пихатий? Кароокого красеня нелегко викинути з голови. Ще й популярний такий, ти подивись. У фан-клубі футбольної команди “Лідергол” він користується великим попитом. Всі його люблять, цінують, дівчатка мрійливо зітхають, коли про нього говорять. Мої однокурсниці, звісно, не проти на моєму місці опинитися.

Та я б поступилася місцем залюбки, але куди подіти маминого нареченого?

Ніяк не виходило налаштуватися на навчання. Постійно зривалася на листування з друзями, або вони відволікали, їм тільки дай потеревенити. Більше ні слова про око Матвія, всі розмови лише про нього, про мого майбутнього зведеного гада. Ну не брата ж!

Немає його для мене. То все марення напало. Чи жахи наснилися. Прикро, що жахливий сон затягнувся, але нічого. Я ж колись прокинуся.