Роздiл 3

Добігаю до своїх однокурсників. Змахую листя з голови, віддихатися від стресу намагаюся. Виглядаю друзів і не бачу. Де моя подруга? Де Матвій?

- Не розходитися! - вигукує нам фізрук і далі записує результати.

До фінішу продовжують прибувати учасники забігу з нашого коледжу. Друзі не брали в цей раз активну участь. Раптом чекають на мене у парку? І чому нахабний брюнет погрожував, що отримаю, як дружок?

- О, дивіться-дивіться! - верещить поблизу одна з красуньок нашого курсу, показуючи на доріжку. - Я знаю їх!

Повертаю голову.

Ой, швидко ховаюся за спинами.

Впевненою, розмашистою ходою, повз нас, не звертаючи ні на кого увагу, проходять троє високих хлопців. Тих самих, що наді мною знущалися.

- Хто вони? - розпитує інша, любителька тріпати язиком.

- Популярні футболісти, у них тачки відпадні. Ми давно з дівчатами на них задивляємось. Якщо виходить прорватися до сусіднього універу, то там є шанс їх зустріти.

- А ти зможеш нас туди провести? - пристають до неї гімнастки.

Пф-ф!

Більше не витримую. Дратують всі ці ахання та охання. Теж мені принців знайшли. Відходжу подалі від голодних студенток, які мріють мажористих футболістів підчепити на гачок. Я з ними спілкувалася. Гачок зламається раніше, ніж вони нагородять своєю зарозумілою увагою. Хіба що треба красти у них телефони, тоді швидко наздоженуть і до нервової трясучки доведуть.

Після підведення підсумків з привітаннями мене, нас відпускають. Зовсім не тішуся. Безглузда ситуація не йде з думок. Іду по парковій стежці у бік коледжу. Нарешті бачу друзів, вони в кінці стежки, стоять біля лавочки.

- Ви чому тут? Уявляєте, я прибігла першою! - кричу їм ще на відстані.

- На тебе чекаємо, переможнице, - відгукується Сашка, чогось сердита.

І тільки коли до них наближаюся повністю, Матвій повертається.

- О боже! Що з тобою сталося? - я скрикую від несподіванки і жаху.

У нього губа розбита, над лівим оком величезний синець розливається. І взагалі таким пошарпаним виглядає. Жах!

- Пам'ятаєш, ти попросила затримати відморозка? - запитує Матвій.

- Так, - ковтаю нервовий комок, передчуваючи, що далі почую.

- Ось він і отримав, - каже за нього Саша, киваючи на потерпілого. - На що ти розраховував, я не розумію? Хлопець вище за тебе на цілу голову, і навіть я здалеку побачила його міцні накачані руки.

- От не треба про руки і зріст, - одним оком кліпає Матвій. - Між іншим, я пройшов курс самооборони. У мене вдома висить сертифікат! І я йому теж наваляв добряче. Склав пальці в кулак і бив-бив щосили.

Та невже... Арсеній, той чорнявий гад, не виглядав хоч крапельку побитим. Дивлячись на друга, ненавиджу його. За себе просто злилася, а за Матвія виникає бажання мстити.

Усі разом прямуємо до коледжу за речами. Дорогою з'ясовую подробиці. Краще б мій відважний однокурсник відволік футболіста якимось хитрим прийомом. Впав у непритомність на нього чи прикидався дуже хворим з гострим нападом. Тим паче Матвій спритний, на вигадки швидкий.

Ні ж, захотілося йому підтвердити сертифікат, щоб не просто на стінці бовтався. У підсумку, друг тільки наблизився до Арсенія, як тут же полетів у дерево з підбитим оком. Якби не Сашка прибігла на допомогу, то міг би і сильніше отримати.

Я розповіла, що відбувалося потім. Як спіймали, погрожували, сміялися. І взагалі сором-ганьба мені, але найгірше, що друг постраждав.

- Зате я з'ясувала, де хлопці навчаються. Вони з сусіднього універу, футболісти до того ж. Давайте вигадаємо, як їх провчити? Зіб'ємо пиху з золотих хлопчиків, га? - пропоную, зовсім вже осмілів, поки нахаби далеко.

Ох, як хочеться, щоб все змінилося. Не ми їх боялися, а вони нас. Арсеній не кидався звинуваченнями, що до нього, прегарного, чіпляються, а мріяв про те, щоб я дозволила наблизитись до себе.

- Не знаю, з ними нам не впоратися, - похмуро мотає головою подруга. - Тобі погрожували, Матвія побили. Я бачила з боку, як вони бігають. Зі швидкістю птахів, щоб їм спіткнутися об дерево дзьобом.

- Так-так! У те саме дерево, в яке жбурнули мене! - грізно махає Матвій у той бік, де сутичка трапилася.

- Хоча б подумати ми можемо? - прошу я. - Прикинемо варіанти, чим відповідати футболістам, якщо ще підійдуть.

- Гаразд-гаразд, подумаємо. Але ти, Маліко, сама їх більше не чіпай.

- Поки не знайдемо більш-менш безпечний засіб протидії, наближатися не будемо.

Друзі висловлюють свою думку, і я їх розумію.

Вони мені допомагали в забігу, а закінчилося все через одне місце. Краще б я зайняла останнє місце. От якби не сіла на лавку, не розв'язався шнурок, не дарував мені бос Ігор нічого. Навіть новому телефону більше не радію, він нагадує мені про когось нахабного, кароокого, скаженого.

Вирішили відзначити моє перше місце, коли око Матвія повернеться до здорового кольору. Друг поїхав лікуватися додому. Ми з Сашею вирушили до найближчої крамниці аксесуарів для телефонів, і там я вже поміняла чохол на помаранчевий. Потім ще на нього причеплю наліпки або взагалі підпишу. Тільки б не переплутати більше ніколи. Другої такої ганьби я вже не витримаю.

Ближче до вечора потрапляю додому. Збираюся до ресторану на необхідність моєї там присутності. Мама вже тричі дзвонила з нагадуваннями.

Сильно не вбираюся. Взагалі поїхала б в улюблених зручних джинсах і кросах, але змушена втискуватись у спідницю з блузкою, шукати у взуттєвих коробках туфельки. Все-таки мамин бос повинен бачити її доньку нормальною. Заплітаю акуратно волосся в косу, трохи додаю на щоки рум'ян. Виглядаю миленько. Такою собі, порядною донькою.

Приїжджаю до центра міста на таксі до самого ресторану. Це мама потурбувалася, щоб мене доставили напевно, куди треба і вчасно. Наче я заблукати можу.

Виходжу з таксі.

Ух, який заклад бомбезний!

Наїмся смаколиків, подивлюся, де олігархи їдять. М-м... подумки облизуюся та йду повз парковки до входу.