Роздiл 2

З жахом щосили біжу, серце валяється в п'ятах. Хлопці ж не виглядали, як ті, що потребують грошей. Чому тоді до мене причепилися? Думати ніколи, залишається тільки бігти.

Один поворот на парковій алейці, другий. Мало не збиваю з ніг жінку з собакою. Вилітаю на майданчик, і гальмую тільки перед фізруком. Він піднімає вгору жовтий прапорець.

- Вітаю, Лискіна! Ти прийшла першою!

- Так тримати! - вигукує декан з ряду стільців, на яких розташувалася комісія.

- Дякую. Я що, справді, перша? - радію, прикладаючи долоні до щік.

Поки не віриться. Невже змогла? Та ще з такими перешкодами!

- Еге ж, постаралася і ось який відмінний результат, - хвалить фізрук і махає в бік лавок. - Проходь, чекай на інших. Воду можеш взяти з ящика, ми вам приготували.

Проходжу повз комісії нашого спортивного коледжу. Весело їм, щось п'ють зі стаканчиків, закушують бутербродами та сміються над жартами заступника ректора.

Позаду ряду стільців для поважних персон, стоять лавки. Краще тут посиджу, безпечніше буде. Беру з ящика пляшку з водою. Сідаю. Як же в горлі пересохло від бігу і страху. Відкриваю кришку в пляшечці, роблю перший ковток і давлюся, замість того, щоб напитися.

- Попалася, дрібна капость! - лунає шипіння у вухо.

- Кхе-кхе. Допоможи-и…

Мій нестямний хрип затикає велика чоловіча долоня. А саму мене ззаду поперек грубо хапає брюнет зі зграї переслідувачів, і тягне у напрямок кущів.

Ніхто з комісії не бачить викрадення. Не до того їм, бутерброди жують.

Брикаюся ногами, а нахабний злодій тягне, ніби звичний до крадіжки ні в чому невинних дівчат.

Ай, боляче! Головою зачепилася за гілку.

Та я його... я його! З усієї сили штовхаюся.

- Ще раз штовхнеш, по дупі отримаєш, - хлопець сердито бурчить, і на ноги ставить, повертаючи мені можливість розмовляти.

Але ні, не просто ставить. Спочатку висмикує у мене з кишені новенький телефон.

Тепер я опиняюся віч-на-віч з нестерпним негідником. А негідник-то вродливий. Навіть занадто для хлопця. Загрозливо тисне великими очима, немов заворожує. Вони у нього незвичайні, трохи розкосі. Колір райдужок цікавий, світло-коричневий, немов розтопили бурштин і додали відблиски золота. Ніс прямий у негідника, аристократичний. Тверде вольове підборіддя. Губи він підтискає у розлючену лінію.

- І де вибачення? Чому їх не чую? - запитує красунчик, зовсім з глузду з'їхав.

Ігнорую прохання. Ось ще не вистачало!

- Я на допомогу буду кликати! Голосно! Ніколи не змирюся, що ти забрав мій телефон.

- Не раджу, - він посміхається, виблискуючи білосніжним оскалом. - Дружок твій ще більше тоді постраждає, і тобі перепаде за компанію. Краще подякуй, що я дозволив тобі виграти забіг.

- Більше нічого мені не треба зробити?

- Вибачитися і благати, щоб пробачив. Зрозумій, дівчинко. Мою увагу не так привертають, це вже був перебір. Твій жарт затягнувся. - Нахиляється ближче і карбує словами: - Ти. Мені. Не потрібна.

- Чого? Увагу твою привертаю? - ахаю від обурення. - Мені ти не потрібен тим більше! Навіть у страшному кошмарі не снишся!

- Це раніше, - красунчик киває дбайливо. - Тепер буду. З сьогоднішнього дня почну приходити до тебе уві сні і лаятись - якого біса чужі речі забираєш? Бідна дуже?

Хлопець натискає у телефоні на розблокування і тицяє в очі екраном. Мені стає погано. Заставка, контакти - не мої. Фоток у ньому майже немає, а я за два дні чимало наклацала. Ми з Сашкою і Матвієм на навчанні розважалися.

- Але мені такий же кур'єр приніс у подарунок від боса два дні тому, - розгублено бурмочу.

- Ну звісно, навіть питати не буду за які заслуги отримала, - гмикає брюнет, закидаючи свою річ у рюкзак. - Це мені його два дні тому приніс кур'єр на тренування. Неважливо від кого, і, як ти переконалася, саме мені.

Стає одночасно і погано, і соромно.

Я все ж таки залишила телефон у роздягальні... Настільки поспішала скоріше дістатися до однокурсників і не пропустити забіг, що вилетіло з голови, куди його поклала. Могла ж закинути за звичкою в кишеню. На лавці не до перевірок було, хотіла обігнати швидких гімнастів.

І як так вийшло, що ми з брюнетом в один день отримали однакові круті обновки? Чому мені і йому доставив кур'єр? Ще, дивним чином, красунчик схожий на когось знайомого…

Гаразд, вибачуся та втечу.

Здригаюся. Чується поблизу шерех та іржання. У наші кущі пробираються дружки небезпечного брюнета.

Треба драпати. Мене скоро схопляться, а я в пастці. Сама себе загнала через неуважність.

- Ну як справи, Арсене? Розібралися?

- Заспівала бігунка?

Запитують у брюнета друзі. Вони теж дуже привабливі хлопці, хоч і бачаться мені зараз жорстокими монстрами. Все ж головним лиходієм вважаю брюнета, ось навіть імечко його дізналася.

Арсеній, Арсен... верчу в думках і так і сяк. Ні, більше йому підходить Мажор Знахабнілий, або коротко Грубіян. Після його міцної хватки, шкіра пече на боці. А після звинувачень, щоки горять, до чого ж він самозакоханий.

- Так, розібралися. Дівчинка хотіла уваги, а ми їй допомогли. Навіть перемозі не стали заважати, - по-своєму, сприймає мою помилку той, хто викрав, і навіть шансу не дав на порятунок.

- Пощастило тобі, дівчинко, - підморгуючи, шкіриться блондин.

- Тепер ти боржниця, - добиває шатен з гучним іржанням. - Бігаєш слабенько, але ми твоїх однокурсників збили з руху. Змусили найшвидших пострибати трошки.

Та вони справжні психи. Напевно, з лікарні втекли. Десь бігає поблизу медсестра зі шприцом, шукає їх, кличе. Краще не буду затримувати.

- Розумієте... е-е... трапилася помилка. Приношу свої щирі вибачення. Мені потрібно повертатися до своїх, - кажу я.

Вибачилася, розібралися, нехай вже відчепляться.

Задкую, задкую. Розвертаюсь у спробі скоріше втекти. Але не виходить одразу покинути компанію хлопців. За капюшон на моїй кофті Арсеній тягне назад.