19. "Незаймана"- не світить

Просто мовчи. Краще змовчи, щоб на тебе не пролили відро болота. Так буде краще не лише для тебе. Своїми гнівними фразами ти заводиш людину. Заводиш! Заводиш як гончий автомобіль, який гуде і бурчить у відповідь. Ти лякаєш цим лише себе. Ти спалюєш межі своєї волі. Ти віддаєш шлях до свого серця, ти віддаєш своє. Люди віддають це з клятвою від людини, яка отримує. Сьогодні це не про мене. Я віддаю, бо хочу жити, але знаю, що після цього моє життя зламають, спалять, вб'ють мене, нерозуміючи всього значення цієї ситуації. Потім навіть не оглянуться і совість їх мучити не буде. А мені завжди знайдеться час відступити. Ніколи не кажи ніколи, але ніколи не відступай без боротьби. 

 - Боїшся? - запитується тиран мого життя.

 - Пусти - вимучено і з останніх залишків і склеювання звуків пролила я.

 - А варто боятися.

А на далі повисла тиша. Він всадив свого вказівного та середнього пальця мені у рот і наказав смоктати. Я не мала сил, але він примушував мене до цього, поки не зрозумів, що я фізично не можу цього зробити. Мене вбило бажання йому опиратися. Мене вивело з колії. Перед очима все попливло. Далі я нічого не пам'ятала. Все було, як у тумані. Скажіть, де світло в кінці тунелю? Я іду, іду, іду. Повисла темрява, а в кінці світла немає. Одна темнота. Мене відштовхує, а потім тягне. Я опираюся. Мене тягне вперед, тягне до світла, але я його не бачу. Розриває. Тепер протилежно. Повертає назад і я зникаюч розпаряюся. Танк, як сніг з наступом весни. Розлітаюся і гублюся в своїх роздумах. Гублюся в тиші і гублюся в тому темному тунелі. Я помираю? Я бачу світло. Світло в кінці тунелю. Чи ні? Наді мною світло. Більше немає тунелю. Нічого. Лише світло. Інстинкт. Відкриваю очі і одразу ж примружуюсь. Я жива. Наді мною схилилася ледь знайома постать. Фокусуючи погляд, розумію, що це Дмитро. Лампа?

 - Що це таке? - запитуюсь, бо нічого не розумію. Якесь світло, яке полишає уміння добре бачити.

Після мого запитання світло зникає. Так наді мною світила лампа. Прямо перед моїми очима.

 - Все добре? - запитується Дмитро.

 - У мене болить голова. Відійди, будь ласка.

У моїй голові помалу почали склеюватись клаптики з нещодавніх подій в одне ціле. Це було жахливо. Голова розколювалась, коли я напрудувала пам'ять.Здавалось що я лежу на хмаринці і наче пух опадаю донизу. Помалу, так добре, але в кінцевому результаті болюче приземляюся.Після усвідомлення всієї картини мене понесло вітром кудись, далеко. Аби тільки подалі від цього звіра. Ненавиджу! Ненавиджу тебе! 

 - Завтра ми повертаємось до Києва. Якщо не можеш, тоді я зберу речі. О сьомій виліт. - одягаючи футболку сказав він. - там ми завершимо те, що сьогодні розпочали. 

Дмитро зібрав валізи і ліг поряд зі мною, побажавши спокійної ночі. Сьогодні у нього не було у намірах діставати мене вночі, це було очевидно. Це дозволило мені розслабитись і поринути у сон. 

Вся проблема ситуація складалася у тому, що якби я не знепритомніла, то зараз я би вже не могла називати себе "незайманою". Хоча після ночі у віллі, який-не-який, але це був секс. Хоча, лише два поштовхи.

Зранку ми пішли на сніданок і попрямували до аеропорту. Сіли на літак і відправилися до рідного міста. Через три з половиною години, о пів одинадцятій ми були вдома. Дмитро поїхав на роботу, а я розбиратися з думками. 

Дякую, що надихає на мене. Попереду ще чотири глави та епілог. Скоро ви дізнаєтеся чи виконається другий пункт умови Загорського, що стосується спадкоємця. Як ви уявляєте героїв? Пишіть ваші уявлення в коментарях. Чекаю на зірочку та підписку. Велике дякую за нагороду Уляні Пас(поки що лише їй). 

З любов'ю, Катя

💞💞💞