7. Покарання

 -Тихо, не кричи. Я обіцяв, що не буду лізти до тебе з дорослими штучками до шлюбу. І я виконую свої обіцянки. Але не сумнівайся, я тебе всеодно ж покараю . - люто говорить і забирає руку від мого рота.

 - Що ти хочеш зробити? - боячись питаю.

 - Це покарання буде досить легким, як на мене. Спершу ми найближчим рейсом полетимо до Києва. Завтра зранку, іди до себе в номер. За тобою стежать мої люди. 

 І якщо тобі цікаво, як я тут опинився, то знай що твої охоронці бачили, як ти стрибала через вікно і ще, як ти намагалася втекти. Вони одразу ж сповістили мене, але я вирішив трішки потримати інтригу так, щоб ти собі думала що у тебе все вийшло. Запам'ятай, так ніколи не буде. Доброї ночі!

  Нічого не відповівши, я повернулася до себе у номер уся в сльозах. Знала, що завтра вранці моїм батькам теж потрібно буде переїхати, але я так лише собі це уявляла.

 Мама вже тут знайшла роботу, тому їй напевне не захочеться їхати, але цього я не знаю . Мені найбільше було цікаво, що це за покарання у мене має бути і мені було справді страшно.

Зранку я прийняла душ і зготувала для усіх сніданок. Саме час розказати про цю ніч батькам.

 - Мамо, тату, у цьому готелі живе він Дмитрій. Він про все дізнався і цієї ночі дуже налякав мене. Тут повсюдну його охоронці і нам потрібно повертатися до Києва.

 - Я цю погань закопаю, дідько - зі всієї злісті заговорив батько.

 - Доню, але ж у менне тут робота, я не можу все покинути -говорить схвильована мама.

 - Тоді залишайтесь тут, я поїду сама.

 - Ми тебе саму не залишимо!

    Повертаймось! - вигукнули в один момент батьки. Ми не дамо тебе скривдити.

***

Я чомусь не бачу Діми і я так зрозуміла, що він вже навіть не в Лондоні. Ми сідаємо на літак і за нами по всюду ходять охоронці і командує якийсь Борис. Саме він заставив нас їхати до аеропорту і в готелі він за нами ходив. Діми тут і близько не було.

Коли ми уже приїхали до Києва, батьків відвезли додому, хоча вони дуже сильно вчепились до того, що поїдуть зі мною. На жаль їм чомусь не дозволили. Саме той Борис же тут всім розпоряджався на зв'язку із Дімою.

Мене підвезли до особняку і по джентильменськи провели до спальні. Закрили на замок у кімнаті і наказали до приходу Дмитрія сидіти тихо.

Декілька годин для мене були вічністю. Годинникова хвилинна стрілка все мотала і намотувла кола. Нарешті замок на дверній ручці прокрутився, до спальні зайшов Дмитрій.

 - Іди за мною ! - це було сказано дуже серйозно і для мене відповідно страхом.

 - Я нікуди не піду!

 Без жодної відповіді він схватив мене за зап'ястя і потягнув до якоїсь машини на дворі. Сівши у неї я ледь-ледь шукала повітря у просторі. 

Мене привезли у якесь селище.

 - Це будинок, який залишився у спадок від мого діда. Я мав за ним доглядати, але на це зовсім не маю часу. Пройдімо до сараю.

Дивись, тут ось ці мішки із пшеницею. Їх потрібно всіх закинути на горище, ось це вгорі. Бачиш?

Зараз тобі піднесуть драбину. На всякий випадок я тебе тут замкну. Удачі!

 - Та подавись ти нею! Та там така купа мішків, що я за все своє життя ніколи так високо не підійму.Він знущається?? Я ж дівчина. Мені не можна тягати важке. Він зовсім совісті немає чи просто дах з голови поїхав? - подумки проговорила собі.

 Робота не кінь, в ліс не втече! Але я мушу це зробити. Зібравши всі сили в кулак я все ж почала їх тягати. Через годинок три моя робота була виконаною. Тепер потрібно чекати, коли оцінять мою працю.

Ось такий працьовитий сьомий розділ. Гарних вихідних! Наступна глава уже завтра. Вже сумую.

Ваша Катя Австріл!💞💞💞