Розділ 1. Все залишається позаду…

Настав час вирушати. На годиннику двадцять хвилин по четвертій, а будильник вже пролунав десять хвилин тому. Мілана так солодко спала, що не хотіла підніматися з теплого ліжка. Всі вже встали і готувалися, щоб Мілана вчасно прибула на зупинку та дісталася до Львова.                      

    Розбудити прийшла її бабуся Надія. Легенько доторкнулась до її плеча і ледь чутно сказала:

• Люба внучко, прокидайся.
• Бабусю, то ще швидко.
• Мілана! Це вже пізно. Твій будильник пролунав вже десять хвилин тому.
• Як? Десять хвилин тому? То я проспала?
• Ні. Ні не проспала. Але треба вже швидко одягатися.
• Гаразд, бабусю. Я вже встаю з ліжка, але так не хочеться. – сказала Мілана, протягаючись на ліжку, і повільно встала.

Мілана взяла телефон до рук і глянула на годину – це вже двадцять шість хвилин по четвертій.

• Ой! Це ж вже двадцять шість хвилин по четвертій. Ну це ж шість хвилин дарма потрачених. – сказала і пішла до шафи.

« Що ж мені одягнути?», – думала дівчина.

   Не довго думаючи, вона дістала свої улюблені джинси, футболку і знайшла ще свою улюблену рвану джинсову курточку. Вона усміхалась своєму відображенні в дзеркалі.

  З радості навіть сказала:

• Клас! Саме те, що я хотіла. Треба ж підлаштуватись трішки під місцеву моду. Ахахах!

  Мілана швидко одягнулась, зробила легкий макіяж і додала:

• Ну що ж ще потрібно для себе?! Це звісно ж підкреслити свою красу та чарівність.

Через десять хвилин вона була готова. Взяла свої сумки і віддала брату Андріану, щоб поставив до машини.

• Андріан, я так хвилююсь.
• Мілана, не хвилюйся. Ти ж все життя мріяла працювати у Львові.
• Я знаю, але все ж одно переживаю. Знаєш нове місто і все  таке.
• Мілана, заспокійся. Ти ж вже не раз була у Львові.
• Ну, Андріан, я була не раз це так. Але я була лише днем, ну і це мало було для мене.
• А тепер буде багато. Тим більше в тебе там є знайомий Ростик.
• Ем… Ну Ростик, то таке. Він на десять років старший за мене.
• Ти що заміж за нього зібралась?
• Ні, звісно ж ні. В мене ж Артем є.
• Ти ж прекрасно знаєш, що мама проти.
• Та знаю. Хоча скажу тобі, я не дуже люблю стосунки на відстані.
• Ну то кидай його, Мілано. Для чого потім це робити, якщо зараз можна?
• Андріан, давай вже їдемо. Продовжимо нашу розмову в машині.
• Боїшся спізнитись? Ахах.
• Я б на тебе подивилась, якби ти сміявся, будучи на моєму місці.
• Ну все. Поїхали!

Вони вирушили. Мілана щаслива поїхала від свого дому. Вона була замріяна і більше мовчала, ніж розмовляла. На зупинку приїхали швидко. До приїзду маршрутки ще пів години. Брат перервав цю мовчанку, розпочавши розмову сам.

• Мілано, а ти любиш чи не любиш Артема?
• Тобі сказати правду?
• Тільки правду.
• І нічого крім правди?
• І нічого крім правди.

Мілана і Андріан були хорошими друзями, братом і сестрою і т.д. ще з дитинства. Різниця у віці лише один рік і дев’ять місяців. Знаходили спільну мову практично завжди. Вони могли покластися один на одного. Розуміли один одного з півслова. Придумували свої секретні жести, коди і т.д.

Мілана задумалась, але все ж сказала все що приховувала давно.

• Андріан, знаєш. Я не люблю вже Артема так, як тоді з першого дня як ми побачилися. Він все ж той самий. Але розумієш я не хочу знову тих скандалів з мамою. Так, я завжди ішла проти неї, але зараз я цими діями занапащу себе.
• Я тебе зрозумів. Я вже побачив як ти віддалилась від нього. Але може ще не все втрачено?
• Якщо подумати добре. То ще спробую зберегти ті стосунки. Але є дві причини, через які ці стосунки будуть офіційно розірваними.
• Це які?
• Скандал з мамою, відстань. І…
• І що? Ну скажи.
• І ще третя причина: я знайду того, хто розтопить моє серце. Бо до Артема нічого більшого не відчуваю, крім легкої форми закоханості.
• Ну ти надійся на краще.
• Я стараюсь, Андріан. Я стараюсь.
• Мілано, твоя маршрутка. Виходь. За сумки не переживай. Зараз дістану.

Мілана вийшла з машини. Це був чорний старенький, але добре збережений мерседес. В руках в неї була сумочка та сумка з ноутбуком. Така ділова дівчина, зразу видно. Вона підійшла до маршрутки, яка зупинилась. Перед нею відчинились двері.

• Доброго ранку. До Львова, будь ласка.
• Доброго ранку. Сто сімдесят п’ять гривень, пані.
• Тримайте. Тут якраз без решти.
• Щиро вдячний.
• Це Вам дякую. Зачекайте там брат сумки поставить в багажник.
• Добре, пані.

Андріан поставив сумки, зачинив багажник, підійшов до вікна і помахав рукою.

І в ту ж мить прийшла смс: «Щасливої дороги, Мілано. Як приїдеш зателефонуй. Не набрав, щоб не збивати хід твоїх замріяних думок.».

Вона відписала: «Андріан, дякую братику. Ти найкращий брат у світі.».

І перед Міланою відкрився широкий світ, далекий і водночас такий близький. Вона замріяна, слухаючи музику, їхала до Львова.

Так їхала близько п’яти годин. Дібралась до Львова до станції АС «Західна». Вийшла з маршрутки і стала думати як їй швидко дістатися до квартири, бо їздити в маршрутках вона страшенно не любить і до того ж завжди спізнюється на них. Нове місце її проживання на вулиці Джерельній. Адже Мілана завжди мріяла жити не далеко від Форуму.

Все ж таки встигла дійти до маршрутки, бо засвітилось червоне світло на світлофорі. Зайшла до маршрутки і сіла. Рада-радесенька поїхала до Форуму. Доїхавши до Форуму, вийшла з маршрутки і попрямувала через вулицю Під Дубом на вулицю Джерельну. Йти було не довго, дійшла за п’ятнадцять хвилин. По сходах піднялась на другий поверх.

На порозі її привітно зустріла хазяйка пані Анджела Іванівна. На вигляд їй п’ятдесят чотири роки, але насправді їй було цілих шістдесят п’ять. Не погано збереглася.

• Добрий день, Анджела Іванівна!
• Добрий день, Мілана! Я така рада тебе бачити. Як доїхала?
• Досить добре. І я Вас теж рада бачити. Ще на початку серпня бачились. Вже не могла дочекатись.
• Люба моя, давай заходь. Почувайся як вдома.
• О, дякую, Анджело Іванівно.
• Дівчинко, заходь. Твоє ліжко там біля вікна, ну точніше диван.
• Дякую Вам. Тоді я іду розкладу свої речі і зайду до Вас на кухню, поговоримо трохи. Розумієте з дороги і втомлена. Ще й завтра оформлятись на роботу на роботу. Страшенно переживаю.
• Не переживай. Все буде добре. Буду чекати тебе на кухні.