Глава 26

* * *

Між присутніми в хаті й Іваниха Дубиха.

Дожидає Тетяни. Може, хоч тут вона з'явиться. В домі її ніде не було; і ніхто її не бачив. Ходить і ходить лісами, людей уникає.

Прибувши сюди, Іваниха Дубиха заніміла. Ніхто від неї слова не почує. Мов забула говорити. Лиш від часу до часу засуває дрижачою рукою біле волосся назад під чорну свою хустку. Жде.

Може ж, діждеться...

Люди ззираються на неї, перешіптуються, а їй те байдуже. Її очі не плачуть, її уста стулилися, лиш душа чимраз кам'яніє.

Та ось перед порогом шелест. Її Тетяна? Ні. То Мавра появилася в хаті з батьком, на сина вдивляється. Нараз — що се? Сину божий! Знадвору попід вікна доходить спів, нерівний, предивний. Іваниха Дубиха біліє, хилиться; сим разом се вже Тетяна.

Так. То вона.

Висока, худа, бліда, з розшарпаним волоссям, червоними маками заквітчана, з очима, що нікого не бачать, то — вона.

Ніхто не рушається.

Входить і, підсовуючи високо чорні свої брови, прикладає палець до уст, мов наказує мовчання, і обзивається напівспівуче: "В неділю рано я зілля копала, в понеділок рано пополокала... цить, Мавро, — додає, прохаючи, — в вівторок, Мавро, — додає, прижмурюючи очі, мов нагадує собі щось, — зілля я варила, а в середу рано... — нараз уриває... — цить, Мавро, — просить з неописаною ніжністю в голосі і цілковито блудними очима, — цить, я лихо убила... твоїм зіллям, Мавро, з-під "Білого каменя". А він переспиться. Цить! А в неділю весілля. Цить! — і, вмовкши, вона жде хвилинку, опустивши, мов з глибокої утоми, голову аж низько назад — затулює очі… Всі закаменіли.

Ні, не всі. Мавра мовчки з зміїним безшелесним рухом одна наближується до неї.

— Суко! — скричала нараз не своїм голосом. — Ти мого сина струїла. Ти, ти, ти! Гинь! — і одним-одніським п'ястуком валить дівчину додолу. Та тут вже Іваниха Дубиха опинилася коло доньки.

— Стій! — крикнула, що всі потрухліли. — Мене ось добий. Вона вже готова, а мене добий!

Відтак, піднімаючи доньку на ноги, що судорожне за свої цвіти вхопилася, спитала побілілими устами:

— Доню моя люба, одна в мене в світі — ти Гриця струїла?

Тетяна усміхається.

— Цить, Мавро, — шепче, підсуваючи високо чорні брови, — лихо в нім сховалося... цить! Вже ніде лиха не буде...

— Доню! — молить ще раз мати з надлюдською якоюсь силою і тулить ніжно доньку до себе, як малу дитину. — Ти? Скажи правду всім, ти? Як господу богу скажи...

Тетяна дивиться довго матері в очі, мов пригадує собі щось, а далі, тулячись з правдивою ніжністю дитини до грудей матері та хапаючись знов, як перше, судорожне за свої цвіти, починає любо, півголосом, ніби переказуючи тайну, ніжно співати:

Гей, на Івана, гей, на Купала... гей, гей, гей!..

Красна дівчина долі шукала — гей, гей, гей!..

Та вимовивши посліднє слово, вона виривається нараз несамовито з обіймів матері і вилітає стрілою з хати...

Мовчки... без словечка... повалилась Іваниха Дубиха додолу...