Епілог. Прокляття, розвіяне вітром

Той, хто йде крізь ніч, заслуговує зустріти світанок.

Легкий вітер грався з Ліїним волоссям, а сонячне проміння лагідно торкалося її обличчя. Хлопець ішов поруч, тримаючи її за руку, і милувався, ніби вперше бачив.

— Так, стоп, — вона раптом зупинилася, зводячи на нього очі. — А що я рідним скажу? Я ж планувала ще кілька днів у селі побути.

— Як дитина, чесно, — усміхнувся він, хитаючи головою. — Скажеш, що я твій друг із міста.

— Ну добре, пішли вже.

Залита сонцем хатинка зустріла їх тишею й затишком.

— Ну що, доню, нагулялася? — долинув із кухні мамин голос.

— А це хто такий гарний парубок? — поцікавився тато, відкладаючи газету й вивчаючи хлопця поглядом.

— Здрастуйте, — він посміхнувся і простягнув татові руку.

— Це мій друг, Святослав, — мовила Лія, намагаючись зберігати спокій.

— Просто друг? — тихо прошепотіла мама Лії, виходячи у вітальню й глянувши на доньку з лукавою посмішкою.

— Ну, мам…

— Ви, певно, втомилися? Може, відпочинете? — запитала мама, оглядаючи молодих людей.

Та втоми, здавалось, і не було. Наче її забрала та чарівна квітка папороті разом із нічними випробуваннями…

Вони ще кілька днів насолоджувалися спокоєм села, а потім повернулися до міста.

* * *

Лія стояла перед дзеркалом, закінчуючи вечірні процедури, і скептично дивилася на своє відображення.

— Тобто ти будеш жити в моїй квартирі… — промовила задумливо. — І в тебе ж немає ні документів, ні освіти… На що я підписалася?

Святослав розсміявся, лежачи на ліжку й спостерігаючи за нею.

— А хто сказав, що в мене немає документів?

Лія примружилася, дивлячись на нього у дзеркалі.

— Ти хоч зараз не жартуй.

— Серйозно. — Святослав підвівся й сів. — Коли дух проходить випробування, розвіює прокляття й стає людиною — йому дається шанс. Але не дарма — це плата за боротьбу, за те, що не зник у вогні. Мені допомогли ті, хто оберігає перехід таких, як я. Документи є, а знання — та вже здобув, спостерігаючи за людьми не один рік.

Лія склала руки на грудях.

— І чим же ти плануєш займатися в нашому «людському» світі?

— Програмістом буду, — підморгнув він. — Ну, принаймні спробую.

Лія пирснула зі сміху.

— Знаєш, як люди здобувають ці знання? Чотири роки вчаться, ночами не сплять… А ти просто спостерігав?

— Хтось же має бути винятком. — Святослав розвів руками. — Але диплом із відзнакою не обіцяю!

— Гаразд, програміст… — Лія закотила очі. — Як перші гроші принесеш, я звільнюся й буду займатися самореалізацією.

— Але поки я посиджу трохи в тебе на шиї, — жартівливо відповів він.

— Будеш спати на дивані! — Лія погрозила пальцем.

Святослав піднявся й обійняв її зі спини.

— А ти будеш мерзнути під холодною ковдрою…

— Літо надворі, яке мерзнути? — засміялася Лія.

— Сказала дівчинка з холодними руками.

Він обережно розвернув її до себе й поцілував — тепло, ніжно, так, ніби кожна мить була безцінна.

* * *

А десь там, у світах, що залишаються невидимими людському оку, тихо перешіптувались інші Перелесники й Мавки. Про того єдиного, кому судилося розвіяти давнє прокляття і залишитися — не вогнем на нічному вітрі, а людиною під ранковим сонцем.