Розділ 7. Поцілунок між світами

Коли серце шукає істину, навіть темрява веде до світла.

Вони бігли наввипередки зі світанком, тримаючись за руки, — за золотими вогниками, що вели їх усе глибше в ліс. Сміх зривався з вуст, а серця билися в унісон: то від втоми, то від надії. І ось вона — нарешті — відкрилася їхньому погляду.

Квітка папороті.

Вона сяяла серед зелених трав, немов зібрала в собі світло всіх зір і таємниць ночі. Її пелюстки виблискували сріблом і золотом, а від серцевини тремтячими нитками розходилося ніжне, але могутнє сяйво.

Перелесник завмер.

— Ось вона... — прошепотів він, не вірячи, що мить, заради якої він блукав стільки літ, нарешті настала.

Лія дивилася на квітку широко розплющеними очима.

— Вона справжня... Я боялася, що це лише казка...

Перелесник обережно взяв її за руки, його пальці тремтіли.

— Тепер усе залежить від тебе, Ліє... — його голос звучав тихо, як шепіт вітру, що торкається верхівок дерев.

Ніч ніби затамувала подих, а перші промені світанку вже почали розтинати темряву. Часу залишалося зовсім мало.

Лія ступила ближче до квітки. Її сяйво ніби тягнулося до неї, відбиваючись у очах і даруючи відчуття, наче вона стоїть перед дверима в інший світ.

— Ти впевнена? — тихо запитав Перелесник, його голос тремтів не від страху, а від надії.

— Вперше в житті, — відповіла Лія і всміхнулася крізь сльози.

Перелесник схилився до неї, його погляд палаючих очей зустрівся з її відвертим і рішучим. Він тремтячою рукою торкнувся її щоки, ніби боявся, що це сон.

— Поцілуй мене, Ліє... — прошепотів він.

І вона поцілувала.

Їхні вуста з’єдналися просто над сяючою квіткою. Світ навколо зник — залишився лише цей поцілунок, ця мить, цей дивний танець двох душ на межі між світом людей і світом духів.

Квітка спалахнула яскравим світлом, яке залило все довкола. Ліс, світанок, навіть повітря — усе наповнилося золотим сяйвом. Здавалося, що сама природа святкує їхню перемогу.

Перелесник відчув, як із нього спадає тягар століть. Він був більше не тінню, не духом ночі, а людиною — живою, вільною, вдячною.

Він пригорнув Лію, відчуваючи, як шалено б’ється її серце.

— Ти врятувала мене, Ліє... Ти врятувала нас обох.

Світло квітки поступово згасло, залишивши по собі лише вранішню тишу й пахощі трав, мокрих від роси.

А сонце нарешті вийшло з-за обрію, обіймаючи їх теплом нового дня.

У його руках, ніби саме ніч подарувала йому цю річ, з’явився її віночок — трохи розтріпаний після нічних пригод, але такий рідний. Перелесник обережно взяв сяючу квітку папороті й вплів її між запашних польових квітів. Світло від неї ще тремтіло, мов жаринка, що не хотіла згасати.

Він підніс вінок до її голови й повільно одягнув. Його пальці ледь торкалися Ліїного волосся, і від цього дотику серце дівчини забилось ще дужче.

— Тепер ти моя Купальська царівна, — промовив він м’яко, з тією грайливою ніжністю, що була йому властива.

Він схилився й знову поцілував її — довше, глибше, з тією вдячністю й любов’ю, яка накопичувалася століттями його самотності.

Навколо було тихо, лише світанковий вітер розносив пахощі трав, а ліс ніби затамував подих, спостерігаючи за ними.

Коли їхні губи роз’єдналися, Перелесник на мить лишився зовсім близько, вдихаючи запах її волосся, пахучого лісовими квітами й димком від нічного багаття. Його очі вже не були сумними чи тривожними — у них світилася тиха радість і полегшення.

— Дякую, Ліє... — прошепотів він. — Ти подарувала мені свободу.

Десь угорі заспівала перша ранкова пташка, і небо почало повільно сіріти. Вони стояли серед трав, які шелестіли під легким подихом світанкового вітру. Світло квітки папороті згасло, лишившись у віночку, мов спогад про ніч, що змінила обох.

Вони взялися за руки й мовчки рушили стежкою назад. Кожен крок здавався легким, бо серця їхні більше не обтяжували ні страхи, ні сумніви.

Галявина зустріла їх тишею. Богдан сидів край вогнища, похиливши голову, мов змирився з тим, чого не міг змінити. Побачивши Лію, він підвів очі й намагався посміхнутися, але в тому виразі було більше болю, ніж радості.

Перелесник кивнув йому коротко — без образи, без злості. Тільки вдячність за те, що він більше не заважав.

Нічна казка завершилася. Та їхня історія — тільки починалася.