Розділ 6. Пошук істини

Той, хто шукає квітку папороті, знаходить не лише її світло, а й своє серце.

Лія лежала в нього на колінах, слухаючи, як навколо шепоче ніч. Легкий вітер грався травами, з далеких закутків лісу долинав тріск забутого багаття, і все це зливалося у єдину пісню, що втихомирювала серце. Перелесник проводив пальцями по її волоссю, вплітаючи у кожен рух ніжність і тривогу. Друге випробування ще відлунювало десь глибоко в підсвідомості, мов відгомін давніх дзвонів.

— Ліє... — його голос був тихий, мов подих нічного вітру, — я б просидів тут із тобою вічність. Але світанок чекати не буде. Попереду третє випробування.

Лія підняла погляд, у якому ще світилися недоспані мрії й тіні побаченого.

— Розповідай, що на нас чекає, — її голос теж злився з цією нічною піснею.

Перелесник видихнув, ніби скидаючи з грудей невидимий тягар.

— Ми повинні знайти квітку папороті. — Його очі спалахнули вогниками рішучості, але в глибині ховалася тривога. — І поруч із нею ти повинна мене поцілувати. Лише так знімуться останні чари.

Лія мовчала, вдивляючись у темряву лісу. Її серце стискалося від відчуття близького вирішального моменту. Вона знала: попереду — шлях крізь таємниці не лише лісу, а й власної душі.

Вони йшли, тримаючись за руки, мов двоє дітей, що тікають від світу у своїй казці. Нічний ліс уже не здавався таким похмурим — він наче відступав перед їхнім сміхом і теплом. Перелесник час від часу стискав її долоню, а Лія відповідала йому грайливим поглядом.

— Ось дивись, справжній скарб! — він раптом нахилився і з майже дитячою завзятістю почав збирати лісові квіти. Невдовзі у його руках опинився веселий строкатий букет — ромашки, дзвіночки, кілька запізнілих купальських трав. — Не квітка папороті, звісно... але для тебе найкраще, що є в цьому лісі, — він урочисто вручив його Лії.

— Ти ще скажи, що це оберіг від нечистої сили, — засміялася вона, притискаючи букет до грудей.

— Хіба я не та нечиста сила? — примружився він, грайливо хитнувши головою.

Вони знову рушили далі, разом вдихаючи прохолоду ночі, де змішувалися запахи вогкості, трав і чогось таємничого. Перелесник розповідав кумедні історії з тих часів, коли тільки вчився хитрощам лісових духів: як переплутав стежки і сам заблукав на власному ж шабаші, або як пробував обдурити відьму, а вона пригостила його настоєм з кореня сну, і він проспав цілий тиждень.

Лія сміялася, її голос лунав легко і дзвінко, мов срібний дзвіночок у тиші ночі. Вони ішли все далі, стежки петляли, а зорі на небі починали повільно бліднути. Ліс ставав тихішим, ніби прислухався до їхніх слів і сміху. Попри втому, серце Лії билося в ритмі цієї пригоди, і здавалося, ніби весь світ зосередився тільки в їхніх долонях, що міцно тримали одна одну.

Час невблаганно спливав. До світанку залишалося вже не так багато. Їхні кроки стали обережнішими, голоси — тихішими. Втома давалася взнаки, але вони не зупинялися. Очі шукали ту єдину квітку, що мала змінити все.

І ніч знову сховала їх у своїх обіймах.

— А якщо ми не знайдемо квітку? — мовила Лія, затамувавши подих. — Ти повернешся наступного року?

Перелесник раптово зупинився. У його погляді згасла грайливість, залишився тільки тихий смуток.

— Я не повернуся, Ліє, — його голос здригнувся, ледь помітно, але Лія відчула це всією душею. — Якщо ритуал не завершити до світанку, я зникну. Із світу людей, і зі світу духів. Розвіюся, як вітер, як дим від останнього вогнища Купальської ночі…

Серце дівчини пропустило кілька ударів. Вона розгублено зупинилася, стиснувши букет, який досі тримала в руках.

— Чому ти відразу не сказав? — її голос тремтів. — Чому ж ти мовчав про таке?

Перелесник відвернувся до темряви лісу, немов шукав там відповідь.

— Якби сказав… ти ризикнула б? Чи залишила б мене там, на галявині, й пішла своєю дорогою? — він говорив тихо, але кожне слово різало тишу, мов ніж.

Лія стояла мовчки, вдивляючись у його постать. Її очі блищали від вологи — чи то від роси, чи від сліз.

— Але як же світ духів без Перелесника? — прошепотіла вона, неначе сама собі.

Він злегка всміхнувся, та в усмішці тліла втома і ніжність.

— Я ж не один такий. Є й інші духи, що блукають між світом людей і світом тіней. Але ти… ти для мене — єдина.

Вона зробила крок до нього і зупинилася зовсім близько, так, що відчувала тепло його руки.

— А як я без тебе? — мовила зовсім по-дитячому щиро. — Я ж не знайду більше такого, як ти. Не знайду того, хто зможе доповнити мій запальний характер. Я шукатиму твої полум’яні очі серед людей і ніколи не знайду…

І саме в цю мить вітер приніс дивний аромат — ніжний, пряний, ні на що не схожий. Перелесник насторожився. Він підняв голову й повільно повів Лію за собою між деревами. Листя під ногами хруснуло, і десь серед папороті замерехтів легкий золотий відблиск.

— Ліє… бачиш? Це слід. Слід до квітки, — його голос став схожий на подих ночі — легкий і сповнений надії.

І вони рушили вперед, міцно тримаючись за руки, назустріч останньому випробуванню цієї чарівної ночі.