Розділ 5. Випробування страхом

Лиш той не знає страху, хто ніколи не заглядав у власну душу.

Лія закружляла з Перелесником у танці. Полум’я багаття відкидало на них живі тіні, а зорі на небі мерехтіли, мов підспівували таємничій мелодії ночі. На них падали зацікавлені погляди — хлопців та дівчат — але їм було все одно. У цьому танці Лія і Перелесник здавалися єдиними живими серед примар.

Перелесник нахилився до її вуха й прошепотів: — Друге випробування — страхом. У прозорій гладді води ти побачиш свій найбільший страх, а потім — мій. Те саме станеться й зі мною. Готова? 

Вона м’яко провела пальцями по його щоці, ніби намагалася забрати з його очей тінь тривоги. А він, ніби відчувши цю ніжність, підхопив її на руки й поніс до річки.

Десь збоку, біля дерев, Богдан спостерігав за ними. Його погляд темнів від ревнощів і злості. Він зробив крок уперед, хотів щось сказати, але ніч не випустила його голосу — тільки вітер підхопив його подих і поніс геть.

Лія сиділа на березі річки, переводячи погляд із Перелесника на своє відображення. Срібляста смужка місяця дрімала на воді, і, торкнувшись її пальцями, дівчина відчула м’яке тепло — і тривожний холод усередині. Гладь наче завмерла, і перед її очима з’явилася картина.

Вона стояла в порожній кімнаті, залитій сірим світлом. Гулко відлунювали власні кроки. В очах — пошук, у серці — тривога. Вона шукала ті самі вогняні очі, єдині, які колись подарували її душі відчуття повноти. Кожен хлопець, з яким її знайомила Марта, здавався бляклим і байдужим. Її найбільший страх — залишитися самотньою серед людей, не знайти того єдиного вогню, що міг би зігріти її серце.

А Перелесник, дивлячись у воду, бачив інше. Перед ним постала його давня кохана. Її шлюб виявився пасткою, в яку вона колись ступила від розпачу чи поспіху. Вона колисала дитину й водночас тремтіла від думки, що поруч не той, кого чекало серце. А потім — обличчя прабабусі Лії. І знову та сама історія: очі, що шукали полум’я, але знаходили холод. Його найбільший страх — що він, приречений блукати між світами, не зміг прийти на допомогу тим, хто потребував його. Що він знову не встигне, не зможе, запізниться…

Та враз видіння змінилося. Димка розчинилася, й Лія й Перелесник побачили страхи одне одного. Лія побачила самотність Перелесника — не лише від людей, а й від самого себе. Вічне блукання без надії. А Перелесник — ту тонку нитку тривоги, яка й досі жила в серці Лії: що її почуття до нього — не її вибір, а давнє тяжіння, якого вона не може позбутися.

Коли картини зникли, Лія сиділа, втупившись у воду. Очі її були вологі, серце билося так швидко, що вона ледве дихала. Перелесник опустився поруч, погладив її руку й притягнув ближче. Великим пальцем витер сльози з її щоки.

— Ліє… — його голос був тихим і теплим. — Ти сильна. Навіть коли боїшся.

Вона підняла на нього погляд, у якому ще тремтіли відлуння страху, але вже жевріла рішучість.

— Чому ти зник тоді, коли вони так чекали? — спитала вона, не стримуючи тремтіння в голосі.

Він заплющив очі на мить, наче хотів заховати біль: — Бо прокляття не давало. Я лише тінь у цих світах. Тепер розумієш, чому мені так потрібна твоя допомога?

Лія глибоко вдихнула нічне повітря й кивнула.

— Я хочу допомогти. Не через страх. Не через тіні минулого. Бо так хочу я.

І Перелесник уперше за весь час посміхнувся по-справжньому — так, як усміхаються ті, хто знаходить хоч іскру надії.

Вдалині зашелестів вітер, сповіщаючи, що ніч і випробування ще не закінчилися.