Розділ 4. Випробування вогнем

Полум’я не лише зігріває — воно показує те, від чого ми тікаємо навіть у снах.

Разом, тримаючись за руки, Лія й Перелесник вийшли на галявину. Танці були в самому розпалі, багаття весело потріскувало, кидаючи яскраві відблиски на обличчя людей. У повітрі витав запах диму й трав, а ніч здавалася повною таємниць.

— Нас чекає три випробування. Їх потрібно пройти до світанку, — тихо мовив Перелесник, переводячи погляд із Лії на багаття, що палахкотіло перед ними.

— Перше — випробування вогнем.

— Потрібно перестрибнути через багаття? — уточнила Лія, відчуваючи, як серце почало битися швидше.

— Стрибала колись? — його голос був лагідний, але з ноткою цікавості.

— Ні... — Лія злегка похитала головою й усміхнулася трохи невпевнено.

— Боялася? — нахилився він трохи ближче, вдивляючись їй у вічі.

— Не було підходящої пари, — вона глянула на Перелесника й лукаво усміхнулася.

Він відповів їй тією ж грайливою посмішкою, але швидко посерйознішав.

— Лія, вогонь розкриє тобі мою найбільшу таємницю, а мені — твою. Після цього ти можеш вагатися, чи хочеш мені допомогти.

— Я готова, — відповіла вона впевнено, хоча всередині щось стислося від тривоги.

Вони зробили кілька кроків до вогнища, коли дорогу їм несподівано перегородила постать. То був Богдан. Він стояв похмурий, з бентежним поглядом.

— Лія, що ти робиш? — голос його був різким, майже сердитим. — З ким ти тут? Це що за чужак?

— Богдане, це не твоя справа. — Лія спробувала говорити спокійно, хоча розуміла, що зараз буде непросто.

— Не моя справа? — він кинув злий погляд на Перелесника. — Ти ж знаєш, я завжди поруч... А ти йдеш із кимось невідомим до багаття? Ти навіть не знаєш, хто він!

— Знаю рівно стільки, скільки потрібно. — Лія стояла впевнено, не опускаючи погляду.

— Лія, я не дам тобі наробити дурниць! — Богдан зробив крок уперед, але Перелесник спокійно, навіть трохи насмішкувато підняв руку.

— Не заважай. Це її вибір. — його голос звучав тихо, але в ньому відчувалася сила.

Богдан зупинився, мовби відчув щось незриме, що не дозволяло йому підійти ближче. Лія ще раз кивнула Перелеснику, і вони рушили до багаття...

Розігналися й перестрибнули. Для інших це була лише мить, кілька швидких ударів серця, а для них час зупинився.

Лія побачила далеке минуле. Маленька хатинка на околиці села, залита м’яким світлом вечірнього сонця. Усередині — втомлений, але щасливий хлопець із лагідною посмішкою й очима, в яких світився вогник надії. Поряд із ним дівчина в гарній святковій сукні поралася на кухні, наспівуючи пісню. Вона ніжно поглядала на хлопця, і в її очах було стільки любові, що Лія відчула, як щемить серце.

Та картина змінилася. Хлопець стояв серед темного лісу. Його погляд був спустошений. Перед ним — вона ж, та дівчина, тільки в очах її більше не світилася ніжність. На пальці блищала обручка, а поруч стояв інший чоловік. Хлопець-Перелесник простягав до неї руки, та вона відверталася, ховаючи очі.

А Перелеснику полум'я відкрило образ, захований у найпотаємніших куточках пам’яті Лії — спогад, який вона колись витіснила, вважаючи його дитячою вигадкою чи сном. Маленька Лія, бліда від гарячки, лежала у ліжку. За вікном співав нічний вітер, а тіні дерев хиталися, немов живі. І в цьому маренні їй з’явився він — юнак із очима, в яких палають вогники нічного неба, з тією самою грайливою посмішкою, що й зараз. Він тягнув до неї руку, мов кликав. І дитяча душа Лії, хоч і не розуміючи цього, тягнулася назустріч. З тієї ночі її серце несвідомо шукало цей погляд, цю посмішку. Вона плела вінки, вдивлялася у вогні свят і зорі Купальських ночей — усе в надії відчути той самий відгук, який відчула тоді.

Ця картина стривожила Перелесника. Вперше в його очах з’явилася тінь сумніву.

Чи справді Лія прийняла рішення допомогти йому серцем?

Чи це давнє відлуння, що тримає її душу в полоні його образу?

Чи має вона свободу вибору — чи давно вже стала його тінню, приреченою йти за ним?..

Полум’я згасло, і вони опинилися знову на галявині. Тиша на мить накрила все довкола, і лише вітер, наче другий голос вогню, шелестів у травах.

Перелесник обережно подивився на Лію.

— Тепер ти знаєш. І маєш право вибору… — його голос був тихим, майже тінню відлуння того, що вони щойно побачили.

Лія мовчала, бо слова застрягли в горлі, а серце билося так гучно, що, здавалося, чула його вся ніч.

Лія стояла мовчки, ловлячи його погляд, і лише через кілька ударів серця знайшла в собі сили заговорити.

— Навіщо ти так учинив?.. Навіщо підпустив її до себе, якщо знав, що вона вже не твоя?.. — її голос тремтів не від злості, а від болю за ту дівчину й за нього самого.

Перелесник відвів очі, дивлячись у бік багаття.

— Бо кохав... І досі кохаю тінь того, що було... — він зітхнув. — Я вірив, що серце сильніше за обітниці. Що вона згадає мене і... і ми все змінимо.