Розділ 3. Віночки і вогонь

У ніч Купала все, що заховане — оживає.

Все, чого боїшся — стає ближчим.

На поляні біля річки хлопці вже розвели багаття, і його полум’я весело тріщало, розганяючи вечірні сутінки. Дівчата збирали квіти й трави, їхні голоси зливалися з шелестом очерету й тихим плюскотом води. Лія неквапливо підійшла до гурту — і одразу відчула, як серце защеміло від спогадів. Ця галявина, цей запах свіжої трави й диму...

— Дивіться-но, хто до нас приєдналася! — вигукнула Марина, жартівливо примружившись. — Невже міська красуня зглянулася на нас, простих смертних?

— Маринко, не починай, — засміялася Лія, присідаючи поруч і беручи в руки жменю ромашок. — Я скучила за цим всім, от і приїхала.

— Зате сукню собі яку вибрала! — підморгнула Мирослава. — Ще Перелесник з полум’я вилізе.

— Та хай би вже виліз… — Лія вмить замовкла, сама здивувавшись власним словам.

Дівчата плели вінки, ховаючи у них таємні мрії, а багаття кидало на їхні обличчя золоті відблиски. Коли віночки були готові, всі взялися за руки й закружляли у хороводі. Залунали старовинні пісні, піднімався веселий сміх, сплітаючись із тріском вогню й нічними запахами квітів і диму. Лія кружляла й відчувала, як щось всередині розкривається — як квітка під нічним небом. Ось цієї живої магії й не вистачало в місті.

— Ну що, Ліє, нарешті відчула, що таке справжнє Купала? — крикнула Марина крізь шум танцю.

— Відчула… — видихнула Лія. — Якби могла — залишилась би тут назавжди.

— Обережно, таке на Купала казати не можна! — засміялась Мирослава. — Ще Перелесник почує!

Затамувавши подих, неподалік стояв Богдан. Його погляд не відривався від Лії. У відблисках багаття вона здавалася йому неземною — така далека й така близька водночас. Він щось хотів сказати, зробити крок назустріч, але не наважувався, гірко усміхаючись собі.

Потім дівчата рушили до річки пускати віночки. Вода приймала їх, несла плавно й загадково, мов обіцяючи кожній свою долю. Лія опустила свій віночок, та замість стежити за ним, дивилася, як пливуть вінки інших.

— А де твій віночок, Ліє? — здивовано запитала Марина.

Лія перевела погляд на воду — її віночка серед інших справді вже не було.

— Напевно, Богдан не гаяв часу й уже дістав! — засміялася Мирослава.

— Навіть не жартуй так! — Лія закотила очі й мимоволі оглянула хлопців. Але у руках Богдана віночка не було. Він лише стояв трохи осторонь, дивився на неї.

Не мовивши більше й слова, Лія рушила вздовж берега. Вітер гойдав трави й ніс із собою запах диму та нічних квітів.

Лія зайшла за кущі, за якими галявину вже не було видно. Серце калатало гучніше, ніж кроки по м’якій траві. Там, на гілці старої верби, сидів незнайомий хлопець. Його постать здавалася примарною у мерехтливому світлі багаття, що відбивалося на хмарах.

— Загубила віночок у Купальську ніч? — промовив він, і в голосі його бриніла легка насмішка, а в кутиках губ грала ледь помітна посмішка.

— Ти знайшов? — Лія відповіла тим же тоном, піднімаючи брову й глянувши на нього з іскоркою цікавості.

— На жаль, Ліє, зараз твого віночка ніхто не знайде… — він зітхнув так, ніби шкодував про щось важливіше за вінок.

Вона примружила очі, не розуміючи, до чого хилить незнайомець.

— Він застряг на границі світів, — його голос став тихішим, але від того ще більш проникливим.

— Що? — Лія здивовано наблизилась на крок.

— На границі світу людей і духів… — він дивився на неї уважно, мовби чекав, коли вона згадає щось важливе.

— А ти хто? — шепотіла Лія, вже відчуваючи легкий холодок уздовж хребта.

— Ти знаєш відповідь, — його очі світилися, наче вогники в тумані.

— Перелесник?.. — вона видихнула.

— Власною персоною, — він зістрибнув з гілки легко, мов вітер, і жартівливо поклонився.

Неквапно обійшов її зі спини й нахилився до вуха:

— Той, кого ти давно чекала і хотіла зустріти…

Лія напружилась, але не відвела погляду.

— І чому ж ти з’явився саме зараз?

— Ця Купальська ніч рівна сота з того дня, як я закохався в одну дівчину… Дівчину, яка могла б зняти прокляття, — у голосі його промайнув сум.

Лія насторожено глянула йому в очі.

— Але якщо ти зараз дух, значить, у неї не вийшло?

— Вона й не намагалася… — його обличчя на мить потемніло. — Сказала, що такі рішення не приймаються поспіхом. Просила дати їй рік… Але вже за рік вона була одружена і носила під серцем дитину. Я спостерігав за нею здалеку, бачив її щастя. А сам більше не гуляв у Купальські ночі серед вінків…

Лія слухала, затамувавши подих. В її очах змішалися співчуття й цікавість.

— А що змінилося? Чому ти прийшов цієї ночі?

Він усміхнувся ніжно, майже з надією:

— Бо з’явилася ти.

— Але я ж і до того гуляла на Купала… — вона знизала плечима.