Розділ 2. Дорога додому

Де б ти не був, ніч завжди знає, куди ти повернешся.

Тіло Лії затекло після довгої дороги сільськими шляхами. До рідного дому залишалося ще з кілометр пішки, і вона йшла повільно, вдихаючи запахи трав і дивлячись на знайомі до болю вулички. Серце тьохнуло від спогадів: як малечею бігала тут босоніж, як ховалася за старим парканом від дощу...

Вона перетнула місток і вже майже дісталася двору, коли почула голос:

— Лія!

Тільки не він... — подумала вона, закочуючи очі й важко зітхнувши. Але озирнувшись, усе ж подарувала йому ввічливу, хоч і трохи втомлену усмішку.

— Богдан, привіт, — м’яко мовила вона, стримуючи бажання швидше втекти.

Хлопець одразу обійняв давню подругу — щиро, по-домашньому. Лія прийняла обійми, хоч і з легким внутрішнім напруженням.

— На Купала приїхала? — запитав він із надією в очах.

— Звісно. Як я могла пропустити таке свято? — відповіла вона з ледь помітною посмішкою, хоч подумки відчувала, як починає втомлюватися від цієї розмови.

— Минулого року пропустила, — нагадав він, не приховуючи легкого докору.

— Хотіла побачити, як його святкують у місті, — зітхнула вона, трохи винувато знизавши плечима. — Пожалкувала тисячу разів. От і приїхала виправлятися.

Богдан вагаючись, обережно запитав:

— Може, разом підемо? — в його голосі звучала надія, змішана з тривогою.

Лія подивилася йому просто в очі, м’яко, але твердо:

— Богдане, моя відповідь не змінилася. Ми ж друзі. Лиш друзі, — вона говорила тепло, аби не ранити, але й не давати марних надій.

Хлопець помітно знітився, відвів погляд і хотів щось додати, але Лія не дала йому шансу на незручну паузу:

— Я піду. Рідних давно не бачила, — тихо кивнула й рушила до хати, відчуваючи його погляд собі вслід.

У хаті пахло свіжою випічкою та травами. На кухні порались мама й бабуся, готуючись до свята.

— Лія, привіт! — мама озвалася з радісним захватом, витираючи руки об рушник.

Вони обняли доньку щиро й міцно.

— Зовсім про нас забула... Приїжджаєш тільки на свята, — промовила бабуся з лагідним докором, хоч очі світилися від радості.

— Ну, навчання, робота... — Лія зітхнула, знявши з плечей сумку. — А на вихідних хочеться просто відпочити або розвіятися з друзями, а не дві години трястися в тісній маршрутці.

— Це не значить, що можна забувати про сім’ю, — озвався тато, заходячи до хати з лагідною усмішкою й тріпаючи доньку по голові.

— Тааат, ну я ж уже не мала, — сміючись, Лія обняла його, притиснувшись щокою до  плеча. — І я не забуваю. Скільки разів я вас у місто кликала погостювати — а ви ні та й ні. А я хоч на свята приїжджаю.

В хаті запанувала затишна, тепла атмосфера, наповнена сміхом і світлом свічок. Під вечір Лія піднялася до своєї кімнати — готуватися до ночі таїнств.

Бабуся заглянула слідом й ніжно провела руками по вишивці на вбранні:

— Гарна в тебе сукня, онучко. Одягайся. Сідай, зроблю тобі зачіску, — лагідно промовила вона, дивлячись на Лію з любов’ю.

Лія слухняно сіла й заплющила очі, насолоджуючись ніжними дотиками гребінця, що розчісував довге волосся.

— Бабусю, розкажіть легенду про Перелесника... — її голос звучав тихо, майже по-дитячому.

— Ліє, ти ж уже доросла, — лагідно всміхнулася бабуся. — Це казка для малої дівчинки, яка вірила в дива. Перелесник — злий дух. Відбирає силу й вроду. Стережися його.

— Але це ж лише легенда... — Лія відкрила очі й усміхнулася у дзеркало. — А я хочу вірити в ту, дитячу. Ну будь ласка, бабусю...

Старенька зітхнула й, не приховуючи ніжності, почала заплітати коси й тихо розповідати. Її голос змішувався з вечірнім шепотом вітру за вікном.

— Ну от і готово. Яка ти в нас красуня, — сказала бабуся, задоволено дивлячись на Лію.

Дівчина збігла вітальнею, посміхнулася батькам і вибігла надвір — назустріч ночі, що обіцяла диво.