Розділ 1. Перед Купальською ніччю

Легенди — це дзеркала наших страхів і мрій.

І тільки серце здатне розпізнати правду між ними.

Лія перевернула сторінку старої книги, пальці машинально ковзнули по жовтуватому паперу. Легенда була зовсім не така, як та, що розповідала бабуся.

«Перелесник — злий дух, що з’являється в Купальську ніч. Спокушає дівчат, забирає їхню вроду, силу, а подекуди й саме життя. Його вогонь — пастка, його погляд — обман», — читала вона, стискаючи кутики сторінки.

За вікном гудів вітер, натякаючи на наближення грози чи просто нагадуючи про далекі ночі в рідному селі. Лія сіла на підвіконня й подивилась на стійку для одягу. Там висіла випрасувана вишита сукня — чорна, із ніжним червоним орнаментом по рукавах і коміру. Вона готувала її ще вчора — треба ж буде на свято, на Купала, за кілька днів.

Її думки плуталися, як вітер у гіллі:

То хто ж ти такий, Перелеснику?.. Злий дух, що ховається у вогні, забираючи силу й вроду?.. Чи той палкий хлопець із бабусиної казки, що шукає єдину, здатну врятувати його душу?..

Лія провела рукою по вишитих квітах на подолі сукні й усміхнулася мимохіть. Серце билося швидше від передчуття. Ця Купальська ніч буде особливою. Вона відчувала це так само ясно, як подих грози за вікном.

Лія зняла сукню зі стійки й обережно поклала її в дорожню сумку. Поряд — маленький полотняний мішечок із сухим полином і бабусиним оберегом: тонким срібним хрестиком на нитці, злегка потемнілим від часу. Вона м’яко стисла його в долоні, ніби намагаючись зловити тепло давно минулого.

— Ти ще не передумала? — пролунав у телефоні голос Марти, її міської подруги. — У твоєму селі той Купала — хіба не просто привід напитися й фотки з вінками поробити? Стільки мороки з тим святом…

Лія замислено всміхнулася, дивлячись на нічне місто за вікном.

— Для тебе, може, й так. А для мене це... щось більше.

Вона зробила паузу й додала тихо, майже для себе:

— Там... легенди оживають.

— Ти як завжди зі своїми містичними настроями. — Марта засміялася. — Ну дивись, головне — не втопися за тим вінком!

Лія задумливо глянула на власне відображення в темному склі. В її очах світилися сум і цікавість, а за плечима ніби виростала тінь давно почутої легенди.

Дощ за вікном на мить ущух, і ніч наче затамувала подих — перед тим, як почати свою давню пісню.