Пролог. Легенда про Перелесника

Він шукає не просто любові.

Він шукає порятунку.

За вікном шелестів дощ, важко падаючи на дах і зливаючись із нічною темрявою. Стара хата дихала полином, сушеними травами й теплою деревиною. В кутку тихо тріпотіла свіча, відкидаючи тіні на стіни, що ніби ворушилися разом із розповіддю.

— Бабусю, а правда, що в Купальську ніч можна побачити диво? — Лія запитала, притулившись до старої, вкритої зморшками руки.

Бабуся всміхнулася і глянула у вікно, де серед дощових смуг блимала далека блискавка.

— Ох, Лієнько... В ту ніч диво ходить поміж людей. Та не кожне око його помітить, не кожне серце прийме. Я тобі розкажу, та слухай уважно…

Вона поправила хустку й почала, тихо, ніби боячись, що темрява підслухає:

— У ніч Купала земля відкриває свої таємниці, а вода й вогонь стають братами. І саме тоді блукає світом Перелесник — парубок із полум’я і тіні. Кажуть, колись він був звичайним хлопцем, та покохав дівчину так сильно, що готовий був заради неї вогонь переплисти й зорі з неба зняти. Та дівчина злякалася його жару й зрадила біля купальського вогнища. І впав він тоді у полум’я, та не згорів, а став самим вогнем...

Бабуся глянула на онуку, а в її очах тремтів відсвіт свічки.

— І відтоді щороку шукає він серед вінків дівчину, що не відведе погляду від його жару, що не злякається обпектися. Бо лише така зніме прокляття і подарує йому нове життя… Та мають вони час до світанку. Бо як зійде сонце — розвіється він, мов дим над водою…

Лія широко розплющила очі, затамувавши подих.

— А якщо я зустріну його? — прошепотіла вона.

— То слухай серце, дитино, — лагідно сказала бабуся й поцілувала Лію в чоло. — Бо Перелесник може стати і покутою, і благословенням...

За вікном вдарив грім, а свіча на мить погасла. І в ту мить Лія відчула — ця ніч залишиться в її пам’яті назавжди.