Глава 10

 Йшовши коридорами мої думки плуталися, від того що я не знаю що на мене очікує! Трохи заспокоїлася, коли побачила знайому спину біля сходів. Його, він сидів на ступеньках. Я підійшла ззаду і доторкнутися рукою до його плеча, він здригнувся і поглянув таким звичним для людей поглядом, трохи втомленим.
- Я готова!
- Ходімо.
Він рушив, і не поглянув на мене, лише дивився під ноги.
- І де дівся той веселий Ітан, який любить мене бісити?
- Він просто втомився
- Від чого? - я запитала його так ніби ми давні друзі, і я хочу розділити його горе.
- Та забий, все добре.
Він відповів сердито тому більше нічого непетала. Я ішла збоку нього, й гадки не мала куди мені треба йти, ми проходили великі коридори і великі кімнати. Все було дуже гарно, в світлих тонах, з картинами, навіть були якісь статуетки як у музеї. Ми зупинилися біля звичайних дверей, десь хвилину стояла, мені було страшно, але вибору в мене немає. Лише коли я поглянула на нього він сказав
- Не бійся, все буде добре. - на обличчі появилися маленька усмішка. Він постукав в двері і відчинив, але стояв на місці пропускаючи мене, я зрозуміла що він зі мною не пійде. Коли ступила крок почула.
- Ти хоробра, ти справишся.
І він зачинив двері, коли підняла погляд то побачили кімнату як в лікарні, але тут було багато Янголів і Демонів, серед кімнати на підлозі був намальований великий знак, який я не розуміла. Посередині стояв тот самий чоловік, він звернувся до мене.
- Злата, добре що ти не запізнилась. А я так тобі і не представився, директор школи просто Максиміліан, це наші вчителі з ними ти вже познайомишся на уроках. А зараз проходь, ставай тут.
Він показав рукою на цей знак, я вдихнула і ступила пару кроків щоб стати на цей знак, він засвітився червоним кольором, всі його лінії, межі, границі, вчителі стали колом і схопилися за руки. Директор з книгою в руках ішов до мене, і зупинився за крок від мене.
- Стань на коліна.
Я послухняно присіла, і почалося...
Вчителі в один голос щось шепотіли і дивилися всі в гору, директор почав щось читати з книги, а ні слова я немогла розібрати. Потім я відчула біль, який чим далі ставав ще сильнішим. Відчуття були такі ніби мені хтось ребра вириває. Я немогла встояти, і обперлася руками об підлогу, але це не припинялося. Я хотіла плакати, кричати, все щоб біль зменшився. Я закрила очі, щоб здержати сльози, але це недопомогло, потекли гарячі сльози по щоках. Від болю мене вкрило холодним потом, і все почало кружляти, я зрозуміла що зараз втрачу свідомість. Ні ! Я з не слабких ! Я видержу ! Я сціпила зуби, і за кілька секунд відчула як моя шкіра роздирається, біль подвоївся. Я не могла стримати цей біль в собі, я закричала. Крик був настільки сильний що всю будівлю потрясло, але мені було байдуже, я відчула що крила ростуть. І ще трохи, я повинна втриматися, крила ростуть а біль не вчухає. Голоса втихли і я впала повністю на підлогу, і відчула що біль потроху припеняється, я видихнула. Потім відчула що мене підіймають на руки, я нічого не бачу, все пливе, але впізнаю запах, кладу голову йому на груди і закриваю очі, зараз лише він поруч, і як не дивно лише йому я можу довіритися. Вже потів відчула що мене кладуть на щось м'ягке, мабуть ліжко, але повертають лицем до ліжка, повертаю голову на бік і бачу Ітана який возиться з моїми крилами, біль ще зі мною.
- Вони величезні !
- Що?
Ітан подивився на мене, і присів навшпиньки.
- Нічого, відпочивай. Ще болить?
- Порівняно з тим болем то лише трохи.
- Ти молодчина.
Я посміхнулася, Ітан у відповідь. Він підвівся і щось шукав, потім повернувся.
- Пий! Тобі стане лнгше.
- Дякую.
Сказала я і закрила очі.
- За що?
- Ти поруч, допомагаєш мені.