III

38, 39, 40, 41 — підсвічувалися одна за одною цифри на кнопках, поки ліфт повз угору. 42, 43, 44 — і тут в кабіні погасло світло. Уповільнюючись, під затухаючі звуки підйомного механізму, ліфт просунувся вгору ще на кілька сантиметрів та зупинився. Пасажири опинилися в темряві. Але майже відразу світло знову ввімкнулося, і щойно Костянтин та дівчина в теракотовому пальті підняли очі на світлодіодну панель на стелі, як вона знову погасла. У таких ситуаціях завше щиро віриться, що це лише прикре непорозуміння, і якщо не наступної миті, то зовсім скоро все точно налагодиться й буде так, як і було завжди. Але минула пригорща хвилин, а дівчина в теракотовому пальті та Костянтин усе стояли в замкнутій ліфтовій кабіні, зливаючись із темрявою. Їм чомусь здавалося, що зараз краще не рухатися і не говорити, аби випадково не злякати ту сакральну мить, яка ось-ось прийде й усе налагодить. Та врешті-решт дівчина в пальті сказала:

— Іра.
— Перепрошую? — відповів Костянтин, намагаючись зметикувати, чому зі всього, що можна чи потрібно було сказати в цій ситуації, вона обрала саме «Іра».
— Іра. Мене так звати. Оскільки ми тут надовго, краще вже застрягнути в ліфті зі знайомою людиною, аніж з незнайомою.
— Приємно познайомитися, — відрізав Костянтин.
Обличчя його в ту мить посміхнулося, але не всіма мускулами, а лише кутиками уст, як усміхається співрозмовник, коли хоче проілюструвати свою антипатію та відсутність будь-якого інтересу в продовженні розмови. Проте Іра простодушно, наче й не помічаючи цієї неприязні, продовжила розмову:
— Здається, погода встала не з тієї ноги. Узагалі цього року така невизначена зима, скажи? Зима легкої поведінки. А сьогодні жахливо, що відбувається. Точно щось зруйнувалося на станції, і ми пробудемо тут мінімум кілька годин. Я як знала, що не встигну. І як з таким життям кудись устигнути? Марно й намагатися.

— Завчасно виходити з дому? — не стримався Костянтин.
Можливо, він би й стримався, але, по-перше, його вже починало серйозно хвилювати, що коли за наступні двадцять хвилин ліфт знову не рушить, він неодмінно запізниться на зустріч, і факт завчасного виходу з дому тут не допоможе, а по-друге, його вразила фамільярність, із якою дівчина в теракотовому пальті перейшла на ти. Не бажаючи миритися зі становищем, а це загалом було характерною рисою його характеру, Костянтин дістав зі шкіряного портфеля телефон, увімкнув ліхтарик і посвітив на панель із кнопками, шукаючи кнопку виклику диспетчера. Кнопка очікувано нічим не допомогла. Тоді Костянтин спробував кудись зателефонувати.

— Зв’язку немає. Зустріч за двадцять хвилин, — процідив він. — Що це, кіно? Яка дурна ситуація!

Костянтин світив ліхтариком по ліфтовій кабіні в пошуках хоч чогось, що могло зарадити дурній ситуації. І тільки після невдалої спроби відчинити двері ліфта руками він спинився, утім, продовжуючи подумки інтенсивно шукати хоч якесь рішення.

— Тут повинен бути люк, — сказав він і став оглядати стелю.
— Ох, облиш, — промовила Іра, — ти проберешся до шахти, і якраз тоді ліфт знову почне рухатися, ти не встигнеш влізти назад, або вихід із шахти виявиться замкненим і... Та, мабуть, тоді ти залишишся у пам’яті колег та рідних молодим і в розквіті сил. — Іра хіхікнула.
Костянтина дратував голос Іри й цей недоречний смішок, та все ж він розумів, що її слова мають сенс. Пробиратися в шахту ліфта було небезпечно.
— Прекрасно, — сказав він, вкладаючи у це слово та свою інтонацію весь внутрішній протест, який більше нікуди було подіти.
Від цього Іра засміялася. Костянтин підняв ліхтарик і здивовано посвітив в її сторону. Сміючись та однією долонею прикриваючи вуста, а тильною стороною іншої закриваючи очі від яскравого світла, Іра сказала:
— Агов, надто яскраво!
— А що, власне, тут смішного? — запитав Костянтин. Подумки він зазначив, що Іра прикрила уста, коли сміялася.
«Одна хороша манера», — відмітив він, маючи звичку формувати свою думку про людей за їх манерами.
Це ще більше розвеселило Іру. Але згодом вона сказала вже серйозніше: — Без електрики це все дарма. Звичайно, у цій металевій камері, на такій висоті немає зв’язку. А ліхтариком тільки швидше розрядиш акумулятор.
— Для таких ситуацій тут є генератори, — відповів їй у піку Костянтин.
— Мабуть, але якщо вони досі не ввімкнулися, значить, із ними теж щось не так. Мабуть, механіки вже в дорозі, але ти сам бачив. Вони будуть тут щонайліпше через дві години, тоді відчинять двері ззовні й витягнуть нас. Або ще стільки ж часу будуть шукати проблему, тоді лагодити її, і якщо їм усе вдасться, тоді витягнуть нас.
— То що ви пропонуєте? — запитав Костянтин.
— Долю можна або прийняти... Або прийняти, — відповіла Іра. — Тому краще прийняти.

Костянтин вимкнув ліхтарик, поклав руки на пояс, діловито перейшов у протилежний кінець кабіни та видихнув, пускаючи повітря через складені трубкою губи. Міркування Іри були слушними. Йому було дивним, як зовсім недавно вона так відчайдушно поспішала, а тепер поводиться так цілковито безтурботно.
— Дурна ситуація! — повторив Костянтин.