I

Масивні двері з полірованої нержавіючої сталі каскадом поповзли від однієї сторони ліфтового порталу до іншої, змикаючи за собою світло із зали. Костянтин був у ліфті один. Він повернувся до дзеркала, аби поправити комір білої сорочки, хоч той завжди сидів ідеально.

— Притримайте, будь ласка! — почувся раптом із того боку дверей жіночий голос, і слідом за ним гучне тупання підборами по плитці. Наступної секунди у шпарині між дверною рамою та дверкою опинився круглий носик замшевого чобота на низькій посадці, і в ліфтову кабіну прослизнула рука з кольоровим манікюром, а за нею почало впевнено протискатися плече у теракотовому пальті. Костянтин схопився і великим пальцем однієї руки затис на панелі з кнопками ту, яка відчиняє двері, а іншою рукою доклав зусилля, щоб спинити дверку. Дверка спинилася, завібрувала й нехотячи поїхала назад. Щойно прохід заледве розширився, до ліфту увірвався вихор у теракотовому пальті, і Костянтин ледве встиг зробити крок назад, аби не опинитися на його шляху. На жодну частку секунди не зупиняючись і не роздумуючи, дівчина в теракотовому пальті почала безладно водити вказівним пальцем по кнопках на панелі.

— 47... 47... 47... — повторювала вона і чи то сказала голосно, чи то таки вигукнула: — 47! — коли врешті надибала потрібну кнопку. Щоб ліфт рушив швидше, вона клацнула на неї разів зо п’ять підряд.

Тим часом невисока повнувата жіночка-прибиральниця вже наближалася до груд снігу та болота, що залишилися на ажурній мармуровій плитці після набігу дівчини в теракотовому пальто. На жіночці був костюм муренового кольору, з рожевим комірцем, рожевими манжетами на рукавах до ліктя, поверх шерстяного светра, і з рожевими смужками на широких кишенях, що висіли на талії. Неквапом, але з деяким інтересом вона йшла, штовхаючи перед собою візок із відром, шваброю та іншим прибиральницьким приладдям. Неквапом, не стільки тому що за мірками більшості працівників цього фешенебельного офісного центру була вже в тому віці, який у молодості здається чимось безкінечно недосяжним, як міраж, що ніколи не станеться, скільки тому що в людей, які довго займаються своєю справою й люблять те, що роблять, виробляється певна внутрішня розміреність та смак до праці.

Недосвідчена людина бачить ціль і рідко зважає на шлях, досвідчена знає, що справжньої цілі ніколи не досягти, а тому шлях має не менше значення, аніж ціль. Так і ця жіночка знала, що займається своєю справою, справою корисною та потрібною, робить її добре, а зиму та погоду подолати не вдасться ніколи, і тому не варто надто хвилюватися через сніг на мармуровій плитці. А з інтересом вона йшла тому, що за роки її роботи у цій аристократичній споруді, де щодня укладаються угоди та ухвалюються рішення, що безпосередньо впливатимуть на життя цілого світу, вона лише раз або два бачила, щоб на мармуровій плитці хтось залишав подібні сліди. Радше сказати, не просто на плитці, а на розкішних мармурових плитах кольору слонової кістки, що були виготовлені на замовлення, спеціально під інтер’єр цієї розлогої зали з помпезними люстрами. По обидва її боки на плитах стояли товсті білі колони з доричними капітелями, підіймаючи стелю кудись у височінь. Та вже навіть ззовні своїм монументально-строгим фасадом ця будівля ніби дивилася на життя зверху вниз і показувала, що вона — для інших. Для тих, котрі здобули найкращу освіту в найкращих закладах, котрі можуть підтримати бесіду на інтелектуальні теми, котрі щодня носять запонки і знають, чому келих із вином слід тримати за ніжку, а не за чашу, котрі їздять на автомобілях, що звертають на себе увагу всіх інших учасників дорожнього руху, і котрі вечорами плавають у домашньому басейні або читають класичну літературу в оригіналі. Словом, для всіх тих, хто своїм існуванням у таких приміщеннях вирішує долю усіх решта. Тих, що обирають роботу через безкоштовну каву в офісі, що нічого не розуміють, але про все мають власну думку, що підраховують кількість спалених калорій і прочитаних бестселерів про ефективний тайм-менеджмент, що проводять вечори за безідейними друзями та топовим контентом, і тих, чий життєвий успіх загалом стоїть на твердому фундаменті — прийшов, побачив, пристосувався. Ось і сліди, що їх залишають у житті та на плитці ті інші, і ті решта, теж різні. Після інших немає брудних розводів. Їхнє взуття блистить, і вони рідко поспішають, бо так склалося, що поспішають не вони, а до них. Частинкою такого світу був і Костянтин. А от кучугури снігу й потьоки, що розтікалися в різні сторони, однозначно виказували жіночці-прибиральниці, що характер їх власниці був не з інших, але й не з решти. Він чимось стихійний і не обтяжений ні церемонністю, ні тенденціями. Тому їй було цікаво, якою примхою долі занесло його в цей пантеон високого корпоративного життя.