ГЛАВА 55

     Марк.

     Ще й досі знаходжуся під враженням після виступу Емілії. 

    Дивовижно, як сам не здогадався. Бачив же неодноразово дівчину в клубі. Навіть раз, як до гримерки заходила. Як можна не помічати очевидних речей? Можливо тому, що Емілія повністю заволоділа моєю цікавістю.

- Марку Вікторовичу, не запросите мене потанцювати? - запитує Ліза і зазирає в очі.

     “Звідки вона взялася? Чи то я замислився так, що не помітив, як вона тихо підійшла!”

- Пташка на хвостику принесла, що ви зараз холостяк, тож мене ніхто не насварить. - посміхнулась призивно, накручуючи прядку свого волосся на палець. 

- Лізонько, в тебе нажаль застаріла інформація, тому не варто! - відповідаю їй тихо.

     Від Лізи, врятував тато, який щойно з’явився поряд.

- Синку, ось ти де! - окликує мене батько й простягає келих з янтарною рідиною. - Хочу відсвяткувати з тобою. Лізо, Ви залишите нас удвох? - звернувся до дівчини.

- Так, звичайно. - по виразу на її обличчі лише лінивий не зрозуміє, що дівчина засмутилася, але все ж таки залишила нас.

- Дякую! - відповідаю йому і пригублюю напій.

     Холодне віскі п’ється легко, спочатку тонізує та охолоджує, а потім зігріває. Приємна розслабленість поступово розповзається всім тілом.

- Ти знав, який чарівний голос у Емілії? Справжній діамант. - почав нахваляти дівчину тато. - Я ще тоді, коли вона заспівала вперше, зрозумів, що щось тут не так. Ох і мала штучка! Таке вигадати! Видно ти дуже не припав їй до смаку.

- Дуже! - з сумом відповів йому. 

- Маю надію, що ви нарешті порозумілися? - якось аж занадто впевнено промовляє він.

- Не знаю! - зітхаю і роззираюся на всі боки.

     “Цікаво, куди ж поділася Емілія! Її ніде немає!

- А я все ж таки впевнений, що щось змінилося між вами. - він посміхнувся. - Інакше вона не попросила б мене про маленьку послугу.

- Яку саме? - зацікавлено запитав.

- Перевести Лізу до іншого офісу. - відповів мені. - Я і раніше помічав, що вона аж занадто активна, щодо тебе. Ліпше роботою нехай так наполегливо займається.

     “І Єгора теж, непогано кудись пристроїти! Як того пса, у хороші руки.”, - я це подумав, чи промовив щойно?

- Пройдуся трішки. - ставлю свій порожній келих на найближчий до нас стіл, плескаю батька по плечу і йду геть. 

    Інші приміщення зустріли мене суцільною тишею. Повільно крокую до свого кабінета, прислухаючись до шерехів.

       Відчиняю свій кабінет і падаю в крісло. Розв’язую краватку, наступні на черзі гудзики на рукавах і на комірі сорочки. Заплющую очі. Але ненадовго, бо дверцята приміщення повільно відчиняються і на порозі з’являється Емілія.

       Вся моя увага вмить зосереджується на її тендітній постаті.

       Вона тремтить чи мені здається?

       Зачиняє двері та обережно скорочує відстань між нами. 

       Її очі таємниче поблискують у тьмяному світлі настільної лампи.

     Затамовую подих від другої несподіванки за сьогоднішню добу, бо Емілія опиняється на моїх колінах, обличчям до мене.

      Коротенька спокуслива сукня задирається вище, оголюючи її стрункі ніжки.

     Трясця! Я в цей момент настільки збуджений, від її п’янкої близькості і від того що бачу, що мене двічі припрошувати не треба. Вмить обвиваю її тіло руками і припадаю до солодких губ. 

- Моя. - в мене виходить щось середнє між вигуком, риком та ствердженням. - Нікуди не відпущу. Нікому не віддам.

     Сміється у відповідь.

- Я серйозно! - наголошую.

- Добре-добре! Хоч співати можна буде? - запитує мене.

- Співати треба. В тебе чарівний, неймовірний голос. І ти сама неймовірна. - знову припадаю до її губ. 

     Руки самі тягнуться до тоненьких бретельок сукні. 

     Шалений кайф. Вперше відчуваю такі яскраві емоції. 

     Емілія заплющує очі, підставляючи шию та обличчя для моїх поцілунків. Насолоджується кожним дотиком. Її шкіра стає вмить гусячою, щойно мої рухи стають більш настирливими.

- Навчиш мене? - шепоче тихо на вушко, починає повільно рухатися сидячи зверху.

    “Полегше дівчино, бо саме тут і почнуться перші уроки!”, - зціплюю зуби, щоб витримати ці солодкі тортури.

- Я викличу нам таксі. - промовляю, відчуваючи, що знаходжуся на останній межі, перетнувши яку зупинитися вже не зможу.

     Накидую на її розпашіле тіло зверху свій піджак. Ввечері вже достатньо прохолодно.

     Удвох проходимо повз її робоче місце.

- Зачекай! - просить вона. - А ці квіти… - показує на букет з червоними трояндами, який стоїть на її робочому столі. - Хоч ти подарував?

     Дістає листівку і зачитує вголос, - “Моїй любій помічниці.”

- А ти як думаєш? - посміхаюся, схиливши голову набік. 

- Я хочу їх забрати з собою. - тішиться, як мала, тримаючи в руках великий букет. - То виявляється, пане шефе, Ви вмієте дарувати квіти не лише маленьким дівчаткам. 

      Знову цей глузливий погляд з під довгих вій.