ГЛАВА 55

Марк

Я і досі під враженням від виступу Емілії. Дивно, як я сам не здогадався раніше. Адже бачив її не раз у клубі. Навіть пам’ятаю, як вона заходила до гримерки. Як можна було не помічати очевидного? Мабуть, тому, що вона вже давно заволоділа всією моєю увагою.

— Марку Вікторовичу, не запросите мене потанцювати? — несподівано озивається Ліза, нахиляючись ближче й заглядаючи у вічі.

Звідки вона тут узялася? Чи я настільки задумався, що навіть не почув, як підійшла?

— Пташка на хвості принесла, що ви тепер холостяк, — вона грайливо усміхається й накручує прядку волосся на палець. — Тож ніхто мене не насварить.

— Лізонько, у тебе, на жаль, застаріла інформація. Не варто, — кажу тихо.

Врятував мене тато, який саме підійшов.

— Синку, ось ти де! — він простягає келих із янтарною рідиною. — Хочу випити з тобою. Лізо, ви залишите нас на хвилинку?

— Так, звичайно, — відповіла вона, хоч по виразу обличчя було видно, що їй неприємно.

— Дякую! — кажу я, торкаючись келиха губами.

Холодне віскі легко ковзає горлом, спершу охолоджує, а тоді м’яко зігріває. Приємна розслабленість розтікається тілом.

— Ти знав, який чарівний голос в Емілії? — почав нахвалювати тато. — Справжній діамант. Я ще тоді, коли вона вперше заспівала, зрозумів: щось тут не так. Ох і мала штучка! Таке вигадати… Видно, що ти їй спершу дуже не припав до смаку.

— Дуже, — із сумом зізнаюся.

— Сподіваюся, що ви нарешті порозумілися? — в його голосі аж занадто багато впевненості.

— Не знаю, — зітхаю і починаю роззиратися довкола.

Де ж Емілія? Чому її ніде немає?

— А я впевнений, що між вами вже щось змінилося, — усміхається тато. — Інакше вона не попросила б мене про одну маленьку послугу.

— Яку? — цікавлюся.

— Перевести Лізу в інший офіс. Я і раніше помічав, що вона занадто активна у твоєму напрямку. Краще хай енергію на роботу витрачає.

«І Єгора теж непогано було б кудись прилаштувати. Як того пса — у хороші руки…»

Чи я подумав це, чи встиг промовити вголос?

— Пройдуся трохи, — ставлю порожній келих на стіл, плескаю батька по плечу й виходжу.

Інші приміщення зустрічають тишею. Повільно йду до свого кабінету, прислухаючись до кожного шереху. Відчиняю двері, падаю в крісло. Розв’язую краватку, розстібаю ґудзики на рукавах і на комірі. Заплющую очі… та ненадовго.

Двері тихо відчиняються — і на порозі з’являється Емілія.

Вся моя увага миттєво прикута до її тендітної постаті. Вона ніби тремтить. Зачиняє за собою двері й повільно скорочує відстань між нами. Її очі загадково блищать у напівтемряві.

І раптом вона сідає мені на коліна, обличчям до мене. Коротка сукня задирається вище, відкриваючи стрункі ніжки.

Трясця… Я настільки збуджений від її близькості й виду, що мене двічі просити не треба. В обіймах хапаю її за талію і припадаю до солодких губ.

— Моя, — виривається в мене щось середнє між риком і стогоном. — Нікуди не відпущу. Нікому не віддам.

 Вона сміється у відповідь.

 — Я серйозно, — наголошую.

 — Добре-добре! — грайливо погоджується. — Хоч співати можна буде?

 — Співати треба, — відповідаю гаряче. — У тебе неймовірний голос. І ти сама неймовірна.

Знову цілую її. Руки самі тягнуться до тонких бретельок сукні. Вперше відчуваю такий шалений сплеск емоцій.

Емілія заплющує очі, підставляє шию і обличчя для моїх поцілунків, тремтить від кожного дотику. Її шкіра вкривається сиротами, коли мої рухи стають настирливішими.

— Навчиш мене? — шепоче вона, злегка рухаючись зверху.

«Полегше, дівчино, бо саме тут і почнуться перші уроки!» — ледве стримуюся, стискаючи зуби.

— Я викличу таксі, — кажу, відчуваючи, що ще мить — і я вже не зупинюся.

Накидаю на її розпашіле тіло свій піджак. Увечері надворі прохолодно. Ми виходимо разом.

— Зачекай, — зупиняє вона. — А ці квіти… — показує на букет червоних троянд на своєму столі. — Це ти подарував?

Вона бере листівку й читає вголос: «Моїй любій помічниці».

 — Ну, а ти як думаєш? — усміхаюся.

 — Я хочу забрати їх із собою, — радіє, притискаючи букет до грудей. — То виходить, пане шефе, ви вмієте дарувати квіти не лише маленьким дівчаткам!

Вона кидає на мене глузливий погляд з-під довгих вій.

— Не все ж тобі мене дивувати, — відповідаю, облизуючи губи й уявляючи, як знімаю з неї останній одяг.

— То ось куди ти зник під час урочистої частини, — здогадується вона.

Та щойно відчиняються двері ліфта, я притискаю її до стінки й знову цілую. Я шалено голодний по цій крихітці. Аж кров у судинах починає закипати від пристрасті та передчуття, що ця дівчина ось-ось стане моєю остаточно, бо насамперед цього хоче вона сама.