ГЛАВА 54

Емілія

Думаєте, щось змінилося, коли Інна вилетіла з кабінету Марка, наче корок із пляшки шампанського?
Аж ніяк! Хіба що тепер він офіційно став завидним холостяком.

Та це не завадило нам решту дня сумлінно виконувати свої ролі «шеф — підлегла». А потім знову, й знову, і так щодня. Уже почало здаватися, що я застрягла в замкненому колі, де події повторюються безкінечно.

Нарешті настав кінець робочого тижня — і довгоочікуване свято: десята річниця заснування будівельної імперії. Трохи пафосно, правда? Але для мене ця дата мала зовсім інший сенс: гарний привід для спроби все виправити. Або пан, або пропав. Принаймні я буду знати, що не проґавила свій шанс.

Маруся теж не підвела. Ледь почалася урочиста частина — вона вже тут, весела, вбрана у розкішну рожеву сукню майже до самої підлоги. Сіла поруч і хитро усміхнулася.

— Гарна сукня, — нахилилася  до неї.
— У тебе теж! — вигукнула вона й підняла пальчик догори. — Маркові точно сподобається!
— Аби ж то… — зітхнула я, пригладжуючи складки своєї чорної сукні на тонких бретельках.

«Де ж ти, Марку? Тут і мій тато, і твої батьки. Один тільки ти відсутній…»

І ось, нарешті, він з’являється. В ідеальному класичному костюмі, бездоганний, наче щойно зійшов з обкладинки бізнес-журналу. Серце почало калатати так сильно, що аж руки тремтять.

Виступи та нагородження закінчилися, і ми перейшли до іншої зали — з накритими столами, живою музикою й жартами ведучого. Атмосфера свята ставала дедалі невимушенішою.

— А зараз саме час потанцювати! — оголосив ведучий.

Маруся одразу вчепилася за рукав Марка:

— Марку, потанцюй зі мною!

Він явно не у захваті, але дитині не відмовиш. І от вони вже рухаються в такт музиці. Я посміхаюся, дивлячись на цю кумедну «парочку».

Та не встигла я й оком кліпнути, як Марійка зірвалася й потягнула мене за собою:

— Ходи і ти!

І ось ми вже стрибаємо утрьох, як герої якогось старого кіно. Смішно й трохи безглуздо, але в цей момент мені добре.

Та музика раптом змінюється на повільну. І Марійка, хитро підморгнувши, буквально вкладає мою руку в Маркову.

— Емілія дуже хоче потанцювати з тобою, — заявила вона й хутко відскочила вбік.

І ми залишилися удвох.

«Боже, як же я хочу знати, що він відчуває зараз! Чи думає він хоч трішки про мене так, як я про нього?»

Я нахиляюся ближче й шепочу:

— Чоловік на фото… Це була ділова зустріч. Того вечора з нами була ще одна жінка. А він лише випадково доторкнувся до моєї руки. Я не виправдовуюся, але вирішила, що ти маєш це знати.

Він дивиться довгим, пронизливим поглядом. І я не можу зрозуміти, що коїться в його думках.

— Музика стихла, — нарешті каже він.
— Що? — кліпаю очима.
— Ми танцюємо без музики, — усміхається і відпускає мене.

І я розумію: настав слушний момент.

Швидко підходжу до ведучого, шепочу йому кілька слів і беру мікрофон.

— Шановні колеги та гості! В цей урочистий день хочу привітати засновників і подарувати вам пісню у власному виконанні.

Марк

Почувши ці слова, я навіть трохи нахиляю голову, щоб, у разі чого, не оглухнути від несподіванки. «Фух, Еміліє, здивуй мене», — думаю й заплющую очі.

І вона починає співати.

А я підбираю свою щелепу з підлоги. Це… можливо? Це справді вона? Щоб упевнитися, навіть протираю очі. Але ні — це не сон.

Емілія і є та сама співачка з нічного клубу, чий голос зачепив мене до глибини душі.

Навколо панує тиша. Всі присутні, здається, навіть забули дихати. Мої батьки сидять із замилуванням на обличчях, не зводячи з неї погляду.

А я думаю тільки про одне: «Еміліє, ти остаточно обкрутила мене навколо свого витонченого пальчика…»