ГЛАВА 54

Емілія

Думаєте, щось змінилося, коли Інна вилетіла з кабінету Марка, наче корок із пляшки шампанського?

Аж ніяк! Хіба що тепер він офіційно став завидним холостяком.

Та це не завадило нам решту дня сумлінно виконувати свої ролі «шеф — підлегла». А потім знову й знову, і так щодня. Уже почало здаватися, що я застрягла в замкненому колі, де події повторюються безкінечно.

Нарешті настав кінець робочого тижня — і довгоочікуване свято: десята річниця заснування будівельної імперії. Трохи пафосно, правда? Але для мене ця дата мала зовсім інший сенс: гарний привід для спроби все виправити. Або пан, або пропав. Принаймні я буду знати, що не проґавила свій шанс.

Маруся теж не підвела. Ледь почалася урочиста частина — вона вже тут, весела, вбрана в розкішну рожеву сукню майже до самої підлоги. Сіла поруч і хитро усміхнулася.

— Гарна сукня, — нахилилася я до неї.

— У тебе теж! — вигукнула вона й підняла пальчик догори. — Маркові точно сподобається!

— Аби ж то… — зітхнула я, пригладжуючи складки своєї чорної сукні на тонких бретельках.

Де ж ти, Марку? Тут і мій тато, і твої батьки. Один тільки ти відсутній…

І ось, нарешті, він з’являється. В ідеальному класичному костюмі, бездоганний, наче щойно зійшов з обкладинки бізнес-журналу. Серце починає калатати так сильно, що руки тремтять.

Виступи та нагородження закінчилися, і ми перейшли до іншої зали — з накритими столами, живою музикою і жартами ведучого. Атмосфера свята ставала дедалі невимушенішою.

— А зараз саме час потанцювати! — оголосив ведучий.

Маруся одразу вчепилася за рукав Марка:

— Марку, потанцюй зі мною!

Він явно не в захваті, але дитині не відмовиш. І от вони вже рухаються в такт музиці. Я усміхаюся, дивлячись на цю кумедну «парочку».

Та не встигла я і оком моргнути, як Марійка зірвалася й потягнула мене за собою:

— Ходімо й ти!

І ось ми вже стрибаємо утрьох, як герої якогось старого кіно. Смішно й трохи безглуздо, але в цей момент мені добре.

Та музика раптом змінюється на повільну. І Марійка, хитро підморгнувши, буквально вкладає мою руку в Маркову.

— Емілія дуже хоче потанцювати з тобою, — заявила вона й хутко відскочила вбік.

І ми залишилися удвох.

Боже, як же я хочу знати, що він відчуває зараз! Чи думає він хоч трішки про мене так, як я про нього?

Я нахиляюся ближче й шепочу:

— Чоловік на фото… Це була ділова зустріч. Того вечора з нами була ще одна жінка. А він лише випадково доторкнувся до моєї руки. Я не виправдовуюся, але вирішила, що ти маєш це знати.

Він дивиться довгим, пронизливим поглядом. І я не можу зрозуміти, що коїться в його думках.

— Музика стихла, — нарешті каже він.

— Що? — кліпаю очима.

— Ми танцюємо без музики, — усміхається й відпускає мене.

І я розумію: настав мій момент.

Швидко підходжу до ведучого, шепочу йому кілька слів і беру мікрофон.

— Шановні колеги та гості! У цей урочистий день хочу привітати засновників і подарувати вам пісню у власному виконанні.

Марк

Почувши ці слова, я навіть трохи нахиляю голову, щоб, у разі чого, не оглухнути від несподіванки.

 «Фух, Еміліє, здивуй мене», — думаю і заплющую очі.

І вона починає співати.

А я підбираю свою щелепу з підлоги. Це… можливо? Це справді вона? Щоб упевнитися, навіть протираю очі. Але ні — це не сон.

Емілія і є та сама співачка з нічного клубу, чий голос зачепив мене до глибини душі.

Навколо панує тиша. Всі присутні, здається, навіть забули дихати. Мої батьки сидять із замилуванням на обличчях, не зводячи з неї погляду.

А я думаю тільки про одне:

«Еміліє, ти остаточно обкрутила мене навколо свого витонченого пальчика…»