ГЛАВА 53

Емілія

Наступний робочий день теж мало чим відрізнявся від попереднього. Хіба що ближче до обідньої перерви до офісу завітала Інна, власною персоною.

— Зачекайте! — окликнула я дівчину. — Марк Вікторович зараз не сам.

Мій вигук все ж таки подіяв: Інна зупинилася й витріщилася на мене.

— Не сам, кажеш? Можливо, це й на краще, — відказала вона й підійшла ближче до мого робочого місця.

«Ні тобі привітатися! Та вона не лише неприємна особа, а ще й невихована!» — подумала я.

— То що? — перейшла на шепіт. — Вдалося довідатися щось цікавеньке?

— Та-а-к… — відповіла я так само тихо.

«Ну а що? Відмовляти дівчині? Хоче пліток? Буде їй інформація! Головне, щоб після цього їй самій погано не стало», — аж язик засвербів у мене.

— То вже кажи! — вона нахилилася ще ближче.

— Ваша подружка здала вас Марку. І про те, що ви не вагітні, розповіла, і як у клубі… кхе-кхе, — зробила вигляд, що закашлялася.

— Карина? — обличчя Інни вкрили багрові плями. — От же сучка фарбована!

— Здається. Я не запам’ятала імені, — удавано байдужим тоном відповіла я.

— А він що? — пальці Інни почали тремтіти, вона почала нервово копирсатися в своїй сумочці.

— Розлютився! — ще й мімікою показала, наскільки.

— Трясця… — прошипіла вона. — От так і довіряй таємниці подрузі.

Вона ще щось хотіла додати, але саме в цей момент відчинилися двері кабінету, й на порозі з’явився Марк разом з відвідувачем, якого саме проводжав, потиснувши руку.

— Котику-у… — щойно ми залишилися в приміщенні втрьох, Інна видала це жалюгідне «нявкання».

Марк кинув на мене короткий погляд і відступив убік, звільняючи їй прохід.

— Я все можу тобі пояснити… — почула я наостанок.

Марк

— Я все можу тобі пояснити, — мовила Інна.

«Досить цікавий початок, як на мене», — промайнула думка.

Я сів і відкинувся на спинку крісла, заклавши руки в замок на потилиці. І чим довше мовчав із кам’яним виразом обличчя, тим більшу нісенітницю ліпила ця дівчина.

— Я втратила нашу дитину… — почала вичавлювати з себе сльозу.

«Припустимо, акторка з неї посередня. Але як можна втратити те, чого ніколи не було?»

— Інно, будь ласка, досить! — урвав я цей потік напівправди, що суперечила сама собі. — Доки залишилося хоч трішки поваги, розійдемося й поставимо крапку в цих стосунках.

«Хоч вірніше було б сказати — у цьому зв’язку. Але виправляти вже пізно.»

— Котику, ти зараз погарячкував, — швидко заперечила вона, бо я підвівся з місця.

«Та я погарячкував уже тоді, коли вперше зв’язався з нею!»

— Вибач, Інно. Просто зараз у моєму житті настав інший етап. Мені вже не достатньо від партнерки лише фізичної близькості. Я змінився.

— Я можу дати тобі те, що ти хочеш, — замиготіла очима.

— І вірність теж? — підкреслено перепитав я.

Вона зам’ялася, наче впіймане на гарячому кошеня.

— Ти теж мені зраджував! — спробувала оборонятися.

— Ні! — твердо відповів.

— Жодного разу? — здивувалася вона.

— Жодного, Інно. Тому з мене досить, — глянув їй просто в очі.

— Ти мене кидаєш? — почала схлипувати, наче нарешті зрозуміла.

— Ми припиняємо наш зв’язок, — пояснив я.

— Це я від тебе йду! Ясно?! — задерла догори підборіддя.

— Ось, купи собі щось на згадку, — дістав із гаманця кілька купюр.

«Як не як, витратилася ж. Останні гроші в конверт Емілії запхала, щоб та шпигувала за мною!»

Побачивши гроші, вона навіть носом перестала сьорбати.

— От жадібним ти ніколи не був…

«Напевно, це замість «дякую»», — іронічно подумав я.

— Бувай, — провів її до дверей.

Залишившись сам, знову сів за стіл. Спробував зосередитися на паперах, але де там… У голові крутилася лише одна брюнетка, з якою мене зараз розділяє тільки одна стіна.

Цікаво, це з легкої подачі Емілії моя колишня відразу почала сипати фантазійними зізнаннями?